Роз’яснення положень нових антикорупційних Законів України

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ

Як відомо, 11 червня 2009 року Верховна Рада України прийняла Закони України «Про засади запобігання та протидії корупції», «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення».

Зазначені Закони докорінно змінюють загальнодержавний підхід до розуміння корупції та антикорупційних заходів, містять низку новел, правових інститутів, які невідомі вітчизняним правовим традиціям, а тому потребують додаткового пояснення.

У зв’язку з цим, Міністерство юстиції вирішило започаткувати серію публікацій щодо положень нових антикорупційних Законів, в яких буде роз’яснювати значення тих чи інших норм цих Законів, причини їх включення в національне законодавство, практику застосування аналогічних норм в інших державах. Публікації будуть присвячені більш детальному висвітленню зазначених положень Законів України «Про засади запобігання та протидії корупції», «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення».

При порівнянні Закону України «Про боротьбу з корупцією» 1995 року та Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» 2009 року одразу стає помітно, що вони суттєво відрізняються своєю ідеологією. Якщо попередній Закон був спрямований в основному на здійснення заходів репресивного характеру (встановлення відповідальності за порушення вимог Закону), то Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» зосереджено на механізмах, спрямованих на запобігання виникненню корупції. Причому, дія елементів запобігання корупції починається ще на стадії добору публічних службовців, і супроводжує його не лише протягом перебування на ній, а і після звільнення зі служби.

Одним із основних механізмів запобігання корупції є запровадження добору висококваліфікованих кадрів на публічній службі, які б одночасно відповідали вимогам доброчесної поведінки.

З метою організації такого добору кадрів при працевлаштуванні на посади, пов’язані з виконанням функцій держави, кандидат зобов’язаний подати відомості про майно, доходи, зобов’язання фінансового характеру, у тому числі за кордоном, та пройти спеціальну перевірку. Під час спеціальної перевірки перевірятиметься не лише достовірність поданої інформації про майновий стан, наявність у кандидата та близьких йому осіб корпоративних прав, про притягнення до кримінальної відповідальності та відповідальності за корупційні правопорушення, а і відомості про стан здоров’я кандидата, його освіту тощо.

Зі вступом на публічну службу діяльність службовця супроводжується низкою заходів, пов’язаних із забороною:

  • використовувати своє службове становище з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб;
  • займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту, що здійснюються в позаробочий час) безпосередньо або через інших осіб, якщо інше не передбачено законом;
  • входити, у тому числі через інших осіб, до складу органу управління чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особи здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляють інтереси держави в раді товариства (спостережній раді), ревізійній комісії господарського товариства), якщо інше не передбачено законом;
  • відмовляти фізичним або юридичним особам в інформації, надання якої передбачено законом, надавати недостовірну чи не в повному обсязі інформацію;
  • одержувати подарунки, крім особистих подарунків, які відповідають загальновизнаним уявленням про гостинність, за умови, що вартість одного подарунка не перевищує розміру однієї податкової соціальної пільги;
  • працювати в безпосередньому підпорядкуванні або бути безпосередньо підпорядкованими у зв’язку з виконанням повноважень близьким особам.

Також, для всіх публічних службовців під час перебування на посадах встановлюється обов’язок регулярно подавати відомості не лише про доходи, а і про витрати, що дозволить запобігти незаконному збагаченню цих осіб.

При цьому, всі зазначені обмеження щодо публічних службовців зберігаються протягом двох років після звільнення таких осіб з посад або припинення ними в установленому порядку діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави, органів місцевого самоврядування, за умови якщо обов’язки цих осіб на новій посаді у приватному секторі безпосередньо пов’язані з функціями, які виконували особи, перебуваючи на попередній посаді.

У разі порушення цих обмежень, особи, притягаються до кримінальної або адміністративної відповідальності та підлягають звільненню з відповідних посад у триденний строк з дня набрання рішенням суду законної сили, якщо інше не передбачено законом. Крім того, відомості про цих осіб, заносяться до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення.

Зазначені положення Закону набувають більшої ваги з огляду на те, що суб’єктами відповідальності за вчинення корупційних правопорушень з 1 січня 2011 року стануть не лише посадові особи, які отримують заробітну плату з державного або місцевих бюджетів, а і особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування.

Це, зокрема стосується осіб, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси, експерти, оцінювачі, арбітражні керуючі, незалежні посередники чи члени трудового арбітражу під час розгляду колективних трудових спорів, третейські судді, а також у встановлених законом випадках інші особи).

З урахуванням того, що на сьогодні однією з причин поширення корупції в державі є толерантне ставлення громадян до цього ганебного явища, ще одним важливим механізмом запобігання корупції, що знайшов своє місце в Законі, є залучення громадськості до участі у запобіганні та протидії корупції та інформування населення щодо результатів реалізації державної антикорупційної політики.

Ці положення закону мають особливу важливість з огляду на необхідність встановлення громадського контролю за діяльністю влади з боку громадського суспільства.

При цьому, Закон передбачає, що громадський контроль здійснюватиметься шляхом:

  • обов’язкового громадського обговорення законопроектів та проектів інших нормативно-правових актів, що передбачають надання пільг, переваг окремим суб’єктам господарювання, а також делегування функцій, повноважень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, у тому числі недержавним організаціям;
  • проведення громадської антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів;
  • внесення пропозиції суб’єктам права законодавчої ініціативи щодо вдосконалення законодавчого регулювання відносин, що виникають у сфері запобігання та протидії корупції.

Механізмом, спрямованим на запобігання поширення корупції, є також створення єдиних засад формування державної антикорупційної політики. Цей напрямок антикорупційної діяльності забезпечуватиме спеціально уповноважений орган (особа) з питань антикорупційної політики, який згідно із Законом відповідатиме, зокрема за:

  • формування державної антикорупційної політики;
  • реалізацію антикорупційної стратегії;
  • координацію діяльності центральних органів виконавчої влади з цих питань;
  • проведення антикорупційної експертизи.

Останній напрямок діяльності спеціально уповноваженого органу з питань запобігання корупції є важливим з огляду на те, що як доводить практичний досвід, на сьогодні, поширені випадки наявності дефектів нормативно-правових актів, які дозволяють в подальшому посадовим особам при виконанні своїх службових обов’язків вчиняти корупційні правопорушення.

З метою усунення таких недоліків нормотворчості положеннями Закону запроваджено проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів, основним завданням якої є виявлення наявності в проектах нормативно-правових актів норм, що сприяють або можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень, а також розроблення рекомендацій стосовно їх усунення.

До речі, створення цієї інституції ще раз підтверджує спрямованість Закону на превенцію корупції.

Міжнародний досвід свідчить про те, що застосування таких механізмів запобігання корупції дозволяє значно знизити рівень поширення корупції в державі.

Іншим елементом реформи антикорупційного законодавства є положення щодо удосконалення засад кримінальної та адміністративної відповідальності громадян, що містяться у положеннях Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення».

Здійснення таких реформ обумовлено тим, що положення Кримінального кодексу застаріли та вже давно не відповідають сучасному стану речей. Економічні, культурні, соціальні процеси стрімко змінюються, а законодавство залишається у минулому столітті.

Яскравим відображенням цього є неадекватне ставлення Кримінального кодексу до корупції у приватному секторі. Відповідні норми глави «Службові злочини» просто «перекочували» із КК 1961 року. Хоча всі добре пам’ятають, що у той час не було ні корупції, ні приватного сектору.

Сучасний світ не залишає без реагування не доброчесність у приватному секторі, адже це може суттєво підірвати економічні засади функціонування держави. Саме тому Кримінальна конвенція Ради Європи проти корупції (статті 7 та 8), Конвенція ООН проти корупції (статті 12. 21) вимагають від держав визнати злочинною корупцію у приватній сфері.

Всі без винятку демократичні розвинуті держави вже давно пройшли цей шлях. Цікаво те, що у Великобританії, ще 1906 року, понад століття тому прийнято Акт про запобігання корупції, яким криміналізовано корупцію у приватній сфері. Більш ніж сто років по тому в Україні лише розпочалася дискусія на цю тему.

Закон доповнює Кримінальний кодекс новим розділом щодо корупційних злочинів у приватному секторі. Такий підхід відповідає міжнародним стандартам. Оскільки відповідальність за корупцію у публічному секторі повинна бути більш жорсткою, ніж за корупцію у приватному секторі, ці норми викладають у окремих статтях або главах. Як приклади можна навести такі держави, як США, Великобританія, Франція, Фінляндія, Ісландія, Люксембург, Нідерланди, Словенія, Латвія, Польща. Подібним шляхом пішли і наші сусіди – РФ.

Іншою важливою новелою є розширення кола осіб, на яких поширюватиметься відповідальність за корупційні правопорушення.

Мова йде про такі категорії, як:

  • посадові особи іноземної держави або міжнародної організації,
  • особи, які не мають статусу державного службовця, але виконують делеговані їм державою публічні функції влади (аудитор, нотаріус, експерт, адвокат, арбітражний керуючий тощо).

Ці норми також випливають із положень Конвенції ООН проти корупції (стаття 2), Кримінальної конвенції Ради Європи проти корупції (стаття 1) та Додаткового протоколу до неї (статті 2 та 3).

Кримінальний кодекс також доповнено новими статтями, що передбачають відповідальність за «торгівлю впливом», якою вважається пропозиція або надання неправомірної вигоди особі, яка пропонує чи обіцяє (погоджується) за такі вигоди вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, та за «незаконне збагачення», тобто за одержання службовою особою неправомірної вигоди або за передачу нею такої вигоди близьким родичам.

Зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачають:

  • окреслення кола корупційних правопорушень відповідно до Закону України "Про засади запобігання та протидії корупції" (зокрема, одержання подарунка, порушення вимог щодо декларування особистих інтересів тощо);
  • чітке розмежування кримінальної та адміністративної відповідальності за корупцію.

Так, Група держав Ради Європи проти корупції (ГРЕКО) рекомендувала переглянути систему адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення з тим, щоб чітко встановити, що випадки корупції мають трактуватися як кримінальні правопорушення або, у крайньому випадку, чітко розмежувати вимоги до застосування цих двох відмінних процедур.

Таким чином, положеннями Закону пропонується визначити, що одержання хабара (незаконне одержання благ), а так само дача хабара (підкуп), вважатимуться адміністративними правопорушеннями, якщо їх сума не перевищує п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (на сьогодні, це 1512 грн.). Якщо ж, сума хабара перевищуватиме п’ять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, то такі діяння вважатимуться злочином.

Також Законом передбачено зупинення строку розгляду адміністративних справ про корупційні діяння у випадку, коли особа, умисно ухиляється від явки до суду чи з поважних причин не може туди з’явитися.

Положення Закону «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення» також ґрунтуються на нормах Конвенції ООН проти корупції, Кримінальної конвенції Ради Європи проти корупції. На цьому Україні наголошували Група держав Ради Європи проти корупції та Стамбульський план дій по боротьбі з корупцією.

У сучасному світі відповідальність юридичних осіб є загальновизнаним ефективним засобом боротьби з корупцією, оскільки дозволяє повністю позбавити корпорації незаконно одержаних благ.

Характеризуючи Закон доцільно відзначити такі основні риси:

  1. відповідальність юридичної особи наступає за вчинення корупційного злочину керівником чи іншою уповноваженою особою юридичної особи від імені та в інтересах цієї юридичної особи. Відповідальність юридичної особи настає лише в тому випадку, коли злочин було вчинено в інтересах юридичної особи. Ця вимога спрямована на те, щоб уникнути притягнення до відповідальності юридичної особи у випадках, коли фізична особа вчиняє злочин у власних інтересах або всупереч інтересам юридичної особи;
  2. відповідальність юридичної особи наступає тільки після винесення обвинувального вироку щодо фізичної особи-керівника юридичної особи. Тобто, як це передбачається міжнародними актами, накладення стягнення на юридичну особу за вчинення корупційного правопорушення не виключає відповідальності посадових осіб, які діяли в інтересах такої юридичної особи;
  3. юридичну особу можна притягнути до відповідальності за злочини, окреслені у Конвенції ООН проти корупції та Кримінальній Конвенції Ради Європи проти корупції – хабарництво, комерційний підкуп, відмивання брудних коштів, втручання в діяльність судових органів;
  4. до відповідальності не можуть бути притягнуті юридичні особи публічного права, які повністю утримуються за рахунок державного чи місцевих бюджетів;
  5. порядок розгляду місцевими загальними судами справ про корупційні правопорушення, вчинені юридичними особами, визначений цим Законом.

СИСТЕМА ОРГАНІВ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ ЗАХОДИ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ ВІДПОВІДНО ДО ЗАКОНУ УКРАЇНИ "ПРО ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ"

Законом України "Про засади запобігання та протидії корупції" порівняно із Законом України "Про боротьбу з корупцією" розширено перелік суб’єктів, що здійснюють заходи із запобігання та протидії корупції.

Недосконалість існуючої системи антикорупційних органів, а також відсутність чіткої державної антикорупційної політики та державних органів, відповідальних за її реалізацію, є одним із найважливіших чинників складної ситуації з корупцією в Україні.

В новому Законі ця проблема вирішується шляхом функціонального розмежування на суб’єктів, відповідальних за формування, розробку, реалізацію, координацію антикорупційної політики держави, тих, що здійснюють безпосереднє виявлення, припинення та розслідування корупційних правопорушень, а також тих, що беруть участь у запобіганні, виявленні та припиненні корупційних правопорушень.


Формування, реалізація та координація державної антикорупційної політики

Відповідно до положень частини першої статті 3 Закону України "Про засади запобігання та протидії корупції" до суб’єктів, які здійснюють заходи щодо протидії корупції віднесено Президента України, Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, а також органи прокуратури України в межах повноважень, визначених Конституцією України та законами.

Визначення Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України суб’єктами протидії корупції, пов’язане із тим, що саме зазначені суб’єкти наділені конституційними повноваженнями щодо формування державної політики, визначення її основних напрямків та загальної стратегії розвитку.

Крім того, частиною третьою вказаної статті визначено, що координація і контроль за реалізацією заходів щодо запобігання та протидії корупції здійснюється Кабінетом Міністрів України, а формування державної антикорупційної політики, реалізація антикорупційної стратегії, що визначається Верховною Радою України, а також координація діяльності центральних органів виконавчої влади з цих питань здійснюється спеціально уповноваженим органом (особою) з питань антикорупційної політики.

На сьогоднішній день таким органом є Урядовий уповноважений з питань антикорупційної політики. До його основних завдань відповідно до Положення про нього, зокрема віднесено: розроблення і внесення Кабінетові Міністрів України пропозицій щодо визначення основних напрямів державної антикорупційної політики, забезпечення ефективної взаємодії з центральними і місцевими органами виконавчої влади, об’єднаннями громадян з питань реалізації державної антикорупційної політики, проведення системного аналізу діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади у сфері запобігання та протидії корупції із здійсненням комплексу заходів щодо їх узгодженої роботи у зазначеній сфері тощо.


Виявлення, припинення та розслідування корупційних правопорушень

Відповідно до частини четвертої статті 3 нового Закону спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції, до основних завдань яких віднесено виявлення, припинення та розслідування корупційних правопорушень є спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, податкової міліції, по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, якщо інше не передбачено законом.

Повноваження зазначених суб’єктів визначені в законах України "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби із організованою злочинністю та корупцією".

Слід звернути увагу на те, що відповідно до нового Закону органи прокуратури таких повноважень позбавлені. На них покладено здійснення координації діяльності правоохоронних органів з питань протидії корупції.

Крім спеціально уповноважених суб’єктів участь у запобіганні, виявленні, а в установлених законом випадках і у здійсненні заходів щодо припинення корупційних правопорушень, також беруть:

  • уповноважені підрозділи органів державної влади;
  • місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування;

Необхідно зазначити, що завдання та повноваження цих суб’єктів є значно вужчими у порівнянні із спеціально уповноваженими суб’єктами. Їх роль у значній мірі полягає у здійсненні заходів щодо запобігання корупційним правопорушенням та сприянні спеціально-уповноваженим суб’єктам.

Для прикладу, в Міністерстві юстиції таким уповноваженим підрозділом є Управління з питань запобігання корупції, до основних завдань якого віднесено запобігання зловживанням та попередження інших службових правопорушень в органах юстиції, підприємствах, установах та організаціях, що належать до сфери управління Міністерства юстиції України, виявлення корупційних ризиків, що виникають у процесі діяльності органів юстиції та надання рекомендацій щодо їх усунення тощо.

Важливим є також те, що новий Закон з урахуванням визнання корупції в приватному секторі визначає суб’єктом запобігання та протидії корупції також підприємства, установи, організації незалежно від підпорядкованості та форми власності, їх посадових осіб, а також громадян та об’єднання громадян за їх згодою.

Необхідно наголосити на тому, що новий Закон покладає обов’язок вживати заходи щодо запобігання та протидії корупції на керівників органів державної влади, юридичних осіб, їх структурних підрозділів. Законом передбачено, що зазначені суб’єкти у разі виявлення корупційного правопорушення чи одержання інформації про вчинення такого правопорушення, зобов’язані вжити доступних для них заходів щодо припинення такого правопорушення та негайно письмово повідомити про його вчинення спеціально уповноваженого суб’єкта у цій сфері.

У разі невиконання вказаних обов’язків передбачена адміністративна відповідальність статтею 21229 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Санкція цієї статті передбачає накладення штрафу від 50 до 125 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.


СУБ’ЄКТИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА КОРУПЦІЙНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції», що вводиться в дію з 1 січня 2011 року, визначає коло осіб, уповноважених на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування, що можуть бути притягнені до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень.

На сьогодні, відповідно до статті 2 Закону України «Про боротьбу з корупцією» до суб’єктів корупційних діянь належать:

  • державні службовці;
  • Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри;
  • народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;
  • посадові особи місцевого самоврядування;
  • військові посадові особи Збройних Сил України та інших військових формувань (крім військовослужбовців строкової служби).

Таким чином, протиправні діяння значної кількості посадових осіб залишаються поза межами дії Закону, що сприяє поширенню корупційних проявів не лише на державний апарат, а й на всю бюджетну сферу, діяльність політичних партій, приватний сектор, тощо.

Тому, одним з питань, що вирішувалось у ході роботи ще над проектом Закону, було закріплення можливості притягнення до відповідальності всіх осіб, уповноважених на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування, у випадку вчинення ними корупційних правопорушень.

Крім того, Конвенцією ООН проти корупції, яка ратифікована Україною у 2006 році, з метою запровадження єдиних стандартів у сфері протидії корупції, визначено й коло суб’єктів вчинення корупційних діянь, що повинні притягуватись до відповідальності.

Так, відповідно до статті 2 Конвенції до державних посадових осіб віднесені:

  • будь-які особи, які обіймають посаду в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі Держави-учасниці, яку призначено чи обрано, праця якої оплачувана чи неоплачувана, незалежно від старшинства;
  • будь-які інші особи, які виконують будь-яку державну функцію, зокрема для державного органу або державного підприємства, або надає будь-яку державну послугу, як це визначається у внутрішньому праві Держави-учасниці і як це застосовується у відповідній галузі правового регулювання цієї Держави-учасниці;
  • будь-які інші особи, що визначаються як «державна посадова особа» у внутрішньому праві Держави-учасниці. Однак з метою вжиття деяких конкретних заходів, передбачених главою II цієї Конвенції "державна посадова особа" може означати будь-яку особу, яка виконує будь-яку державну функцію або надає будь-яку державну послугу, як це визначається у внутрішньому праві Держави-учасниці і як це застосовується у відповідній галузі правового регулювання цієї Держави-учасниці.

З урахуванням положень Конвенції ООН проти корупції, Закон виділив декілька категорій осіб, які можуть бути суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення.


Особи, уповноважені на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування

Перша з них - особи, уповноважені на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування. До цієї категорії осіб належать:

  • Президент України, Голова Верховної Ради України та його заступники, Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор України, Голова Національного банку України, Голова Рахункової палати, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
  • державні службовці;
  • посадові особи місцевого органів місцевого самоврядування;
  • військові посадові особи Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань;
  • судді Конституційного Суду України, професійні судді, народні засідателі і присяжні;
  • особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, податкової міліції, державної кримінально-виконавчої служби, органів та підрозділів цивільного захисту, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України;
  • посадові особи і працівники органів прокуратури, дипломатичної служби, митної служби, державної податкової служби;
  • посадові та службові особи інших органів державної влади.

На цих осіб поширюється найбільша кількість обмежень, встановлених цим та іншими законами України.

Слід звернути увагу, що статус деяких осіб, віднесених до цієї групи визначений Конституцією України і спеціальними законами (Президент України, народні депутати, судді).

Тому питання відповідальності цих осіб за корупційні правопорушення повинні визначатися з урахуванням відповідних норм Конституції України і спеціальних законів.


Особи, які не відносяться до осіб, уповноважених на виконання функцій держави, але в цілях Закону до них прирівняні

Окремо Законом виділено категорію осіб, які не відносяться до осіб, уповноважених на виконання функцій держави, але в цілях Закону до них прирівняні. На таких осіб поширюється менша кількість обмежень у порівнянні із особами, уповноваженими на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування, і застосовуються вони до них лише у випадку виконання ними визначених функцій у публічному секторі. До них належать:

  • посадові особи юридичних осіб публічного права, які одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету;
  • члени окружних, територіальних та дільничних виборчих комісій;
  • керівники громадських організацій, які частково фінансуються з державного чи місцевого бюджету;
  • помічники-консультанти народних депутатів України та інших виборних осіб, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету;
  • особи, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги: аудитори, нотаріуси, експерти, оцінювачі, арбітражні керуючі, незалежні посередники чи члени трудового арбітражу під час розгляду колективних трудових спорів, третейські судді, а також у встановлених законом випадках інші особи.

Посадові особи іноземних держав та посадові особи міжнародних організацій

Варто відзначити і таку важливу новелу, як поширення відповідальності за вчинення корупційних діянь, на посадових осіб іноземних держав та посадових осіб міжнародних організацій. Це випливає із статті 2 Конвенції ООН проти корупції, відповідно до якої «іноземна державна посадова особа» - це будь-яка особа, яка обіймає посаду в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі зарубіжної країни, яку призначено чи обрано; а також будь-яку особу, яка здійснює державні функції для зарубіжної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства;

В свою чергу, згідно з Конвенцією, «посадова особа міжнародної організації» - це співробітник міжнародної організації чи будь-яка особа, яка уповноважена такою організацією діяти від її імені.


Особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків

Крім того, у зв’язку з визнанням державою необхідності боротьби із корупцією у приватному секторі, до категорії осіб, які можуть бути суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення віднесено осіб, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків та осіб, спеціально уповноважених на виконання таких обов’язків в юридичних особах, а також фізичних осіб - підприємців.

Підстави відповідальності суб’єктів зазначених у цій статті, склади правопорушень, за які вони можуть нести відповідальність, визначаються нормами Кримінального кодексу, Кодексу про адміністративні правопорушення, Закону України «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення».


Юридичні особи

Нарешті, остання група суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення – юридичні особи. Згідно із Законом України «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення», юридичні особи несуть відповідальність за вчинення від її імені та в її інтересах керівником такої юридичної особи, її засновником, учасником чи іншою уповноваженою особою самостійно або у співучасті будь-якого із злочинів, передбачених наступними статтями Кримінального кодексу України:

  • статтею 209 (легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом);
  • частиною першою або другою статті 2354 (комерційний підкуп);
  • частиною першою або другою статті 2355 (підкуп особи, яка надає публічні послуги);
  • статтею 364 (зловживання владою або службовим становищем);
  • статтею 365 (перевищення влади або службових повноважень);
  • статтею 368 (одержання хабара);
  • статтею 369 (пропозиція або давання хабара);
  • статтею 376 (втручання в діяльність судових органів).

Інститут відповідальності юридичних осіб за корупційні правопорушення є новим для нашої правової системи. Його запроваджено у зв’язку з тим, що недоброчесні дії керівників юридичних осіб часто призводять до нівелювання однакових для усіх правил ведення бізнесу, а також руйнують засади вільної, конкурентної економіки.


ОБМЕЖЕННЯ ЩОДО ОДЕРЖАННЯ ПОДАРУНКІВ

1 січня 2011 р. уводиться в дію Закон України "Про засади запобігання та протидії корупції", ухвалений Верховною Радою України 11 червня 2009 р. Однією із вимог нового Закону є запровадження обмежень щодо одержання подарунків.

Відповідні стандарти закріплені в низці міжнародних документів, виконувати які, зобов’язалась наша держава.

Так, пункт 4 статті 7 Конвенції ООН проти корупції передбачає зобов’язання сторін створювати, підтримувати й зміцнювати системи, які запобігають виникненню конфлікту інтересів, а пункт 5 статті 8 Конвенції встановлює обов’язок держав запроваджувати заходи й системи, які зобов’язують державних посадових осіб надавати відповідним органам декларації, inter alia (у тому числі), про суттєві дарунки або прибутки, у зв’язку з якими може виникнути конфлікт інтересів стосовно їхніх функцій як державних посадових осіб.

Комітет Міністрів Ради Європи 11 травня 2000 р. ухвалив Рекомендацію №R(2000)10, згідно з якою урядам держав-членів рекомендовано ухвалювати національні кодекси поведінки посадовців на основі Типового кодексу поведінки посадовців органів державної влади та місцевого самоврядування, доданого до цієї Рекомендації. Типовий кодекс передбачає низку правил щодо запобігання конфлікту інтересів посадовців, у тому числі, щодо одержання подарунків.

Стаття 18 Типового кодексу визначає, що:

  1. Посадовець не може вимагати або приймати подарунки, знаки уваги, прояви гостинності або інші вигоди для себе чи своєї сім’ї, близьких родичів і друзів, або осіб чи організацій, з якими він має ділові чи політичні стосунки, що можуть сплинути чи видаються такими, що впливають на неупередженість при виконанні посадових обов’язків, або які є винагородою чи виглядають як винагорода, пов’язана з його обов’язками. Це не стосується загальноприйнятої гостинності або дрібних подарунків.
  2. Якщо посадовець має сумніви щодо того, чи може він прийняти подарунок або вияв гостинності, то він повинен звернутись за порадою до свого керівника.

Важливо зазначити те, що Комітет Міністрів Ради Європи доручив Групі держав проти корупції (ГРЕКО) контролювати виконання цієї Рекомендації. Тому Україна має дотримуватись цих стандартів, адже вступивши до ГРЕКО, взяла на себе відповідні зобов’язання.

Разом із тим, необхідно наголосити, що необхідність запровадження аналогічних норм існує не лише тому, що Україна взяла на себе відповідні міжнародні зобов’язання. Світовий досвід вказує на те, що встановлення обмежень для публічних службовців у частині одержання ними подарунків, пов’язаних із виконанням публічних обов’язків, є одним із способів запобігти можливому конфлікту інтересів. Без таких положень жодна із внутрішньодержавних систем запобігання корупції не буде ефективною. Крім того, це є важливим з огляду на необхідність забезпечення довіри населення до публічної адміністрації, впевненості у її неупередженості та справедливості. Звісно, такої довіри не може бути, якщо громадяни бачать, що посадовець отримує винагороду від тих чи інших осіб за вчинення чи утримання від вчинення певних дій на їх користь.

З урахуванням наведеного, статтею 5 Закону України "Про засади запобігання та протидії корупції" встановлено такі правила:

  1. Особам, зазначеним у пунктах 1-2 частини першої статті 2 цього Закону, у зв’язку з виконанням ними функцій держави або органів місцевого самоврядування забороняється приймати подарунки, за винятком випадків, передбачених цим Законом та іншими законами.
  2. Особи, зазначені в пунктах 1-2 частини першої статті 2 цього Закону, можуть приймати особисті подарунки, які відповідають загальновизнаним уявленням про гостинність, за умови, що вартість одного подарунка не перевищує розміру однієї податкової соціальної пільги.
  3. Особи, зазначені в пунктах 1-2 частини першої статті 2 цього Закону, передають органу державної влади, організації або іншій юридичній особі, де вони працюють, подарунки, одержані під час проведення офіційних заходів, у триденний строк в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, для того щоб встановити законність/незаконність одержання подарунку публічний службовець повинен, перш за все, визначити, чи пов’язаний запропонований подарунок із виконанням ним своїх обов’язків за посадою.

Пов’язаними із виконанням службових обов’язків, є подарунки, що надаються як подяка за раніше вчинені службовцем дії (бездіяльність) або прийняті ним рішення на користь дарувальника або третіх осіб, або даруються в очікуванні заздалегідь необіцяного вчинення публічним службовцем дій (бездіяльності) або прийняття ним рішень на користь дарувальника або третіх осіб. До цієї ж категорії належать подарунки, що надаються службовцю підлеглими.

Службовцю завжди варто визначатись з мотивами дарувальника. Якщо вбачається, що мотивом для надання подарунку є перебування такого службовця на державний службі та його абстрактна здатність приймати владні рішення чи вчиняти певні дії, від подарунку необхідно відмовитись.

У разі ж якщо у службовця є сумніви щодо того чи пов’язане надання подарунку із його службовими обов’язками, він повинен звернутись за роз’ясненнями до свого безпосереднього керівника.

У будь-якому випадку необхідно відмовитись від прийняття подарунку, якщо це може поставити під сумнів доброчесність службовця чи органу, де він працює, неупередженість та безсторонність прийнятих ним рішень. Така вимога випливає, зокрема із положень:

  • частини першої статті 12 Закону, яка вказує на те, що публічні службовці зобов’язані вжити заходів щодо недопущення будь-якої можливості виникнення конфлікту інтересів, а також
  • статті 5 Закону України «Про державну службу», яка передбачає, що державний службовець повинен не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця. Аналогічні положення, для прикладу також, містяться і в статті 8 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування».

       Водночас, слід мати на увазі, що є ситуації, у яких подарунки, хоча і мотивовані виконанням службовцем своїх обов’язків, однак не виходять за межі закону. Мова йде про випадки, коли подарунок надається службовцю органом виконавчої влади/ органом місцевого самоврядування як відзнака або заохочення за успіхи у професійній діяльності, або стосується проведення офіційних заходів. Очевидно, що такі подарунки не можуть надходити від приватних установ (компаній, банків, громадських організацій, фондів, політичних партій тощо) чи осіб, або ж бути профінансованими такими особами.

       Згідно із частиною другою статті 5 Закону, допускається одержання подарунків, які відповідають загальновизнаним уявленням про гостинність, за умови, що вартість одного подарунка не перевищує розміру однієї податкової соціальної пільги.  До зазначених не належать подарунки, одержані від близьких осіб, друзів чи знайомих з нагоди, наприклад, дня народження, ювілею, або загальновизнаного свята (Новий рік, міжнародний жіночий день, день захисника Вітчизни) за умови, що ці подарунки не впливатимуть на прийняття службовцями неупереджених рішень або не створюватимуть враження, що це може впливати на їхні рішення. Незабороненими законом є такі прояви гостинності як запрошення на каву, вечерю, перегляд спортивних змагань, знову ж таки за умови, що прояви гостинності не будуть постійними, не впливатимуть на прийняття службовцями рішень або не створюватимуть враження, що це може впливати на їхні рішення. Крім того, вартість одного такого подарунка не повинна перевищувати розміру однієї податкової соціальної пільги.

      Розмір  податкової пільги встановлюється відповідно до статті 6 Закону України  «Про податок з доходів фізичних осіб», і дорівнює 50 відсоткам однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць), встановленої законом на 1 квітня звітного податкового року. Законом України "Про Державний бюджет України на 2009 рік" (стаття 55) з 1 квітня 2009 року встановлено гарантований державою розмір мінімальної заробітної плати 605 гривень на місяць, відповідно - податкова пільга складатиме 302 грн. 50 копійок. Слід звернути увагу, що цей розмір щороку змінюватиметься.

       Важливою  вимогою Закону є встановлення обов’язку передавати подарунки, вручені під час офіційних заходів, до того органу державної влади, в якому працює службовець. Закон встановлює триденний строк для передачі такого подарунку до органу чи установи, де працює службовець. У випадку, якщо офіційний захід відбувався в іншому місті, то подарунок повинен бути зданий службовцем протягом триденного строку з моменту коли стало можливим (наприклад, після повернення із відрядження).

Порядок передачі подарунків особами, уповноваженими на виконання функцій держави має бути врегульовано відповідним рішенням Кабінету Міністрів  України. 

Важливим є також те, що одержання особистого подарунка (дарунка) на порушення вимог Закону є адміністративним правопорушенням, яке відповідно до статті 21232 Кодексу України про адміністративні правопорушення тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти п’яти неоподаткованих мінімумів доходів громадян з конфіскацією одержаного подарунка.


ОСНОВНІ ЗАСАДИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ЗА ВЧИНЕННЯ КОРУПЦІЙНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Питання відповідальності юридичних осіб за правопорушення, пов’язані із корупцією, є дуже важливими для забезпечення ефективної антикорупційної кампанії у будь-якій державі. Юридичні особи можуть мати серйозний вплив як на економіку держави, так і на інші сфери життя, а тому зловживання можуть призвести до завдання великих збитків. Крім того, це підриває засади конкуренції, створює нерівні умови для ведення бізнесу, а отже – шкодить розвитку економіки.

Відповідальність юридичних осіб є ефективним засобом боротьби з корупцією, ще й тому, що дозволяє повністю позбавити корпорації незаконно одержаних благ. Крім того, сама наявність правових норм щодо відповідальності юридичної особи матиме стримувальний, попереджувальний ефект, змушуватиме юридичні особи створювати спеціальні програми щодо дотримання вимог законодавства (у першу чергу антикорупційного), ухвалювати кодекси поведінки працівників компаній.

Можна навести декілька прикладів успішного переслідування корпорацій за хабарництво.

У 2007 р. дочірня компанія нафтовидобувної корпорації «Бейкер Х’юз» зі штаб-квартирою в Х’юстоні визнала себе винною в місцевому окружному суді, погодившись сплатити 44 млн. доларів штрафу та повернути прибутки, отримані як наслідок підкупу чиновників у Казахстані, де вона в такий спосіб здобувала замовлення в нафтовидобувному секторі.

Іншим прикладом є розслідування діяльності «Сіменс АҐ», яке для цього мюнхенського виробника електронної апаратури й побутової техніки вже вилилося в безпрецедентний за розміром штраф у 201 млн.євро. Представники обвинувачення стверджують, що ряд колишніх працівників «Сіменс» створювали фонди цільового призначення для підкупу потенційних замовників по всьому світі

Наприкінці минулого року, федеральні органи США взагалі вели слідство стосовно діяльності 84 компаній (у 2002 році – всього трьох).

Визнання міжнародним співтовариством необхідності застосовувати санкції до юридичних осіб, причетних до корупції, призвели до включення відповідних норм у міжнародні договори у сфері протидії корупції.

Так, стаття 26 Конвенція ООН проти корупції передбачає обов’язок Держав-учасниць Конвенції вживати заходів, необхідних для встановлення відповідальності юридичних осіб за участь у злочинах, що визначені цією Конвенцією, а також забезпечувати застосування щодо юридичних осіб, які притягуються до відповідальності, ефективних, пропорційних та стримуючих, кримінальних або некримінальних санкцій, у тому числі грошових.

Стаття 18 Кримінальної конвенції Ради Європи проти корупції передбачає, що Сторони повинні вживати заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення відповідальності юридичних осіб за передбачені цією Конвенцією кримінальні правопорушення.

Україна ратифікувала обидві названі Конвенції. Ухвалення та набрання чинності Законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення" та "Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень" мають своїм наслідком зобов’язання нашої держави дотримуватись вимог, встановлених цими міжнародними договорами, у тому числі, щодо відповідальності юридичних осіб.

Закон України "Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень" вводиться в дію 1 січня 2011 року, а отже з цієї дати в Україні з’явиться ще один ефективний інструмент у стримуванні та покаранні за корупцію.

Цей Закон встановлює відповідальність юридичних осіб за вчинення їх уповноваженими особами корупційних правопорушень, а також визначає порядок притягнення їх до відповідальності.

Слід звернути увагу, на те, що суб’єктом відповідальності за правопорушення, пов’язані із корупцією, є лише юридичні особи приватного права – дія Закону не поширюється на юридичних осіб публічного права, які повністю утримуються за рахунок державного чи місцевих бюджетів, а також міжнародні організації. Така норма випливає із положень Кримінальної Конвенції проти корупції та Конвенції ООН проти корупції. Відповідно до пункту "d" статті 1 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією до юридичних осіб на яких не поширюється дія Конвенції, віднесено державу або державні органи, які здійснюють державні повноваження.

Крім того, наявність таких виключень, пояснюється тим, що застосування заходів, передбачених цим Законом до юридичних осіб публічного права, які повністю утримується за рахунок бюджетних коштів є недоцільним, адже у випадку застосування штрафу чи конфіскації, стягнуте майно всеодно буде звернуто в дохід держави.

Закон України "Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень" не містить визначення юридичної особи публічного права чи юридичної особи приватного права. Тому необхідно керуватись положеннями Цивільного кодексу України. Зокрема, юридичними особами публічного права, згідно із його положеннями визнаються ті, що створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом (стаття 81 Цивільного кодексу України).

Статтею 2 Закону визначаються підстави відповідальності юридичної особи. Так, юридична особа може бути притягнута до відповідальності у разі якщо:

  • керівником, засновником, учасником чи іншою уповноваженою особою вчинено один із злочинів, вказаних у цій статті;
  • цей злочин вчинено від імені юридичної особи та в її інтересах.

Таким чином, Закон вимагає обов’язкової наявності обох цих умов.

Суть цього положення зводиться до того, що юридична особа не повинна нести відповідальність за правопорушення, вчинені її працівниками з власних, особистих мотивів, спрямовані на досягнення вигоди для працівника. У такому випадку, вчинене правопорушення немає жодного стосунку до юридичної особи. Як приклад, можна навести дачу хабара працівником компанії за сприяння у отриманні земельної ділянки для власного користування.

Для встановлення наявності зв’язку між злочинним діянням уповноваженого представника юридичної особи та самою юридичною особою, необхідно з’ясувати зміст понять "від імені юридичної особи та в її інтересах".

Практика іноземних держав показує, що ці поняття тлумачаться неоднаково. В Канаді, наприклад, цей термін означає, що діяння було безпосередньо або частково спрямоване на одержання вигоди для юридичної особи. В Німеччині - вимагається встановлення факту, що юридична особа одержала або повинна була одержати дохід. У Франції закон тлумачить це таким чином, що юридична особа несе відповідальність, якщо діяння були вчинені у процесі діяльності, спрямованої на розвиток організації, підприємства або виконання задач юридичної особи, навіть якщо не було досягнуто вигоди чи переваги.

Закон, про який іде мова, не вимагає обов’язкового настання вигідних для юридичної особи наслідків. Тобто відповідальність юридичної особи повинна наставати за умови вчинення її уповноваженою особою дій, спрямованих на отримання вигоди юридичної особи, незалежно від того, чи ця вигода була одержана. Користуючись термінологією кримінального права, можна вести мову про аналогію із злочинами із формальним складом.

Закон передбачає, що юридична особа може бути притягнута до відповідальності у разі якщо відповідний злочин вчинено керівником, засновником, учасником чи іншою уповноваженою особою. Зміст понять засновник та учасник визначено у Цивільному кодексі України, зокрема у статтях 114, 135 та 141.

Поняття керівник чи інша уповноважена особа визначаються статутними документами юридичної особи. Статтею 88 Цивільного кодексу України встановлено, що у статуті товариства вказуються органи управління товариством, а в установчому акті установи вказується структура управління установою. Тому необхідно встановлювати наявність повноважень на прийняття рішень від імені юридичної особи у її статутних документах.

Юридична особа несе відповідальність за дії уповноважених осіб, що містять склад злочину, передбачений такими нормами Кримінального кодексу України:

  • статтею 209 "Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом";
  • частиною першою або другою статей 235 "Комерційний підкуп" та 235 "Підкуп особи, яка надає публічні послуги";
  • статтями:
    • 364 "Зловживання владою або службовим становищем";
    • 365 "Перевищення влади або службових повноважень";
    • 368 "Одержання хабара";
    • 369 "Пропозиція або давання хабара";
    • 376 "Втручання в діяльність судових органів".

Як випливає зі статті 2 Закону, перелік складів злочинів Кримінального кодексу України, вчинення яких тягне за собою відповідальність юридичних осіб, включає в себе і ті, що не можна назвати у чистому вигляді корупційними, наприклад відмивання злочинних доходів чи втручання у діяльність судових органів.

Такий підхід відповідає загальновизнаним світовим уявленням щодо переслідування корупції, що включає в себе і покарання за злочини, які є супутніми з корупційними, зокрема, полегшують чи сприяють вчиненню корупційного злочину, або приховуванню його наслідків. Для прикладу, стаття 18 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією передбачає, що сторони повинні забезпечити притягнення до відповідальності юридичних осіб за передбачені цією Конвенцією правопорушення - дача хабара, посередництво та відмивання грошей. Натомість стаття 26 Конвенції ООН проти корупції вказує на необхідність встановлення відповідальності за ширший перелік злочинів, у тому числі, і за підкуп у приватному секторі, втручання у здійснення правосуддя тощо.

Покарання для юридичних осіб, причетних до корупції, визначені у статті 3 Закону, яка містить систему стягнень, тобто вичерпний їх перелік, в межах якого зазначені види стягнень залежно від ступеня їх суворості. У цьому переліку стягнення подані за принципом «від менш суворого до більш суворого.

За порядком застосування стягнення у Законі поділяються на:

  • а) основні (заборона займатися певним видом діяльності, ліквідація юридичної особи) тобто ті, які можуть призначатися лише як самостійні;
  • б) додаткові (штраф, конфіскація майна). Ці види стягнення можуть застосовуватись у сукупності із іншими видами стягнень, або як самостійні стягнення.

В частині третій статті 3 Закону визначено загальний строк (один рік), протягом якого з дня виникнення підстав, передбачених статтею 10 цього Закону, на юридичну особу може бути накладено стягнення. Важливо відмітити, що законодавець свідомо не диференціював цей строк в залежності від ступеня тяжкості корупційного правопорушення. Це пояснюється тим, що відповідальність юридичної особи пов’язана із наслідками кримінального провадження щодо фізичної особи і дозволяє автоматично врахувати встановлені строки давності, визначені для злочину, вчиненого фізичною особою при вирішенні питання про застосування стягнення до юридичної особи.

Згідно із статтею 4 Закону, залежно від ступеня тяжкості злочину, вчиненого службовою особою, засновником, учасником або іншою уповноваженою особою юридичної особи, суд може призначити штраф у розмірі від однієї тисячі до п’ятнадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян визначений Законом України "Про податок з доходів фізичних осіб" і становить 17 гривень. Враховуючи це, розмір штрафу в гривневому еквіваленті може складати від 17 тисяч до 255 тисяч гривень.

Розміри штрафів диференційовано в залежності від ступеня тяжкості злочину, вчиненого службовою особою, засновником, учасником або іншою уповноваженою особою юридичної особи. При цьому, у Законі використана класифікація злочинів, визначена у статті 12 Кримінального кодексу України, відповідно до якої:

  • злочином невеликої тяжкості є злочин за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання;
  • злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років;
  • тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років;
  • особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Таким чином, законодавець врегулював питання пропорційності санкцій, що можуть застосовуватись до юридичної особи, враховуючи при цьому ступінь тяжкості пов’язаного кримінального злочину, що є підставою для притягнення до відповідальності фізичної особи.

Однією із цілей запровадження інституту відповідальності юридичних осіб є позбавлення їх неправомірно одержаної вигоди. Конвенція ООН проти корупції вимагає від держав-учасниць застосування конфіскації хабара та доходів від злочину або майна чи грошей, вартість яких еквівалентна вартості хабара чи цих доходів.

Стаття 6 Закону, враховуючи міжнародні зобов’язання України та практику держав із ефективними системами протидії корупції, передбачає застосування стягнення у вигляді конфіскації, тобто безоплатного вилучення у примусовому порядку у власність держави майна, доходів, отриманих юридичною особою внаслідок вчинення корупційного правопорушення.

Новим для вітчизняного законодавства є застосування так завної "еквівалентної конфіскації", що полягатиме у введенні в національне законодавство конвенційного правила, згідно з яким у разі неможливості конфіскувати майно, доходи від корупційного правопорушення, суд стягує з юридичної особи суму, яка дорівнює їх вартості (частина друга статті 6 Закону).

При цьому, важливо зауважити, що виходячи із змісту положень статті 17 цього Закону, стягнення у виді конфіскації не може бути застосовано факультативно і є обов’язковим в усіх випадках, коли отримана неправомірна вигода.

Стаття 17 Закону також передбачає обов’язок прокурора звернутися до суду з клопотанням вжити заходів щодо можливої конфіскації майна юридичної особи шляхом накладення арешту на майно. Слід також звернути увагу на те, що суд може за власною ініціативою вжити таких заходів у разі якщо прокурором не дотримано вимог цієї статті.

Найбільш серйозним стягненням, що може застосовуватись до юридичної особи є її ліквідація, яка призначається судом лише у разі вчинення особами, зазначеними у статті 2 цього Закону, тяжкого або особливо тяжкого злочину (стаття 7 Закону). Слід звернути увагу на те, що ліквідація юридичної особи може призвести до серйозних наслідків, пов’язаних із припиненням економічних стосунків з іншими підприємствами, розірванням існуючих угод, звільненнями працівників підприємства.

Тому важливо підходити до застосування такого стягнення із особливою виваженістю, у виключних випадках, враховуючи принцип пропорційності накладеного стягнення та його наслідків. Застосування цього принципу означає, що суд повинен відмовитись від ліквідації підприємства, навіть коли існують формальні підстави для такого, у разі якщо це призведе до неспівмірно тяжких наслідків – масових звільнень працівників, банкрутства підприємств-контрагентів через невиконання контрактів з ліквідованою організацією тощо.

Такою є, наприклад, практика призначення аналогічного стягнення у Литві. Суди його застосовують як виняток, у тих випадках, коли юридична особа систематично вчиняє злочини або є прикриттям для злочинної діяльності, з урахуванням також можливих тяжких наслідків для інших осіб, які не були причетними до злочину юридичної особи.

Необхідно мати на увазі, що окрім стягнень, передбачених Законом України "Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення" можуть застосовуватись і обмеження щодо юридичних осіб, визначені Законом України "Про засади запобігання та протидії корупції".

Так, статтею 8 цього Закону передбачаються низка обмежень щодо юридичних осіб, яких притягнуто до відповідальності за вчинення корупційного правопорушення:

  • заборона органам державної влади або органам місцевого самоврядування, юридичним особам публічного права, юридичним особам, що фінансуються з державного чи місцевого бюджету надавати кошти і майно таким особам;
  • заборона провадити діяльність від імені держави чи будь-яку іншу діяльність з надання державних послуг на договірних засадах.

Такі заборони діють протягом п’яти років з дня набрання рішенням суду законної сили і не потребують окремого згадування у рішенні суду про притягнення юридичної особи до відповідальності.

Крім того, варто мати на увазі, що Закон України "Про засади запобігання та протидії корупції" покладає на Уряд обов’язок щодо створення бази даних відносно юридичних осіб, притягнутих до відповідальності за корупційні правопорушення.









ЗМЕНШЕННЯ РИЗИКІВ КОНФЛІКТУ ІНТЕРЕСІВ ПРИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННІ ПУБЛІЧНИХ ПОСАДОВЦІВ ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ ДЕРЖСЛУЖБИ

З 1 квітня запроваджується новий превентивний механізм для зменшення ризиків конфлікту інтересів при працевлаштуванні публічних посадовців після завершення держслужби (питання застосування статті 7 Закону України "Про засади запобігання та протидії корупції")

В статті 7 Закону України "Про запобігання та протидію корупції", який вводиться в дію з 1 січня 2011 р. запроваджується принципово новий для України превентивний механізм, який має зменшити ризики виникнення конфлікту інтересів при працевлаштуванні публічних посадовців після припинення виконання ними функцій держави та органів місцевого самоврядування. Необхідність запровадження такого механізму обумовлена значною поширеністю практики «кадрових переміщень» між публічною та приватною сферою.

Актуальність цієї проблеми для України підтверджується матеріалами проведених досліджень опитувань державних службовців стосовно їх життєвих планів у випадку залишення державної служби.

Після залишення державної служби планують:

  • працювати в приватному секторі на посадах, де можуть бути корисні знання, досвід та зв’язки, отримані на державній службі – 52,5% опитаних,
  • працювати в приватному секторі, незалежно від нинішньої посади – 10,7 %,
  • займатись власним бізнесом – 10,0%,
  • інші плани – 26,8 %.

Очевидно, що професійна діяльність екс-службовця (особливо –керівника) в тій сфері, що є об’єктом контрольно-дозвільної, регуляторної діяльності відомства, де він раніше працював, має підвищений ризик корупційності. Існує досить значний "попит" на цю категорію працівників.

В багатьох країнах досить детально врегульовано питання конфлікту інтересів при виході державних службовців на пенсію або переході в іншу сферу діяльності. Для визначення корупціогенності таких ситуацій застосовується термін "пантуфляж" ("pantouflage" - в перекладі з французької – "хатні капці").

Як самостійний напрямок антикорупційної діяльності це питання було поставлене в Програмі дій проти корупції, прийнятій Комітетом Міністрів Ради Європи. В останні роки воно було об’єктом самостійного аналізу в рамках моніторингових процедур Групи держав Ради Європи проти корупції (ГРЕКО). Переважна більшість країн, що були об’єктом моніторингу під час другого раунду оцінки, отримали рекомендації стосовно необхідності регулювання відповідних ситуацій. Однак, усі вони мають складнощі в реалізації таких рекомендацій. В оціночному звіті ГРЕКО щодо України було відзначено важливість зусиль української держави з метою створення механізмів зменшення корупційних ризиків в ситуаціях переходу посадовців з публічної сфери до приватної.

В Конвенції ООН проти корупції міститься спеціальна норма щодо запобігання "пантуфляжу". В статті 12 Конвенції серед превентивних заходів вказується на необхідність "запобігання виникненню конфлікту інтересів шляхом установлення обмежень у належних випадках й на обґрунтований термін, стосовно професійної діяльності державних посадових осіб у приватному секторі, якщо така діяльність або робота безпосередньо пов’язана з функціями, що такі державні посадові особи виконували в період їхнього перебування на посаді або за виконанням яких вони здійснювали нагляд". Саме ця юридична конструкція була реалізована в статті 7 Закону "Про засади запобігання та протидії корупції".

Основна проблема при застосуванні цієї норми виникає у зв’язку з відсутністю у законі прямих вказівок на конкретні види та зміст обмежень для осіб, що залишають посади в публічній сфері. Ця обставина додатково ускладнюється тим, що Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» має рамковий характер і частина його положень потребують конкретизації в спеціальних законах. Однак цього зробити поки що не вдалось і приписи статті 7 Закону залишаються єдиними нормативними положеннями щодо феномену "пантуфляжу".

Варто зазначити, що в Україні на рівні спеціального (галузевого ) законодавства були спроби регулювати такі ситуації . Наприклад, в статті 7 Закону України "Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти» (втратив чинність в 2004 році), до "несхвальних дій" учасників тендерів було віднесено ситуації, коли останні пропонують або дають посадовій особі або колишньому службовцю замовника винагороду в будь-якій формі (пропозиція про найм на роботу, послуга, цінна річ, тощо). Однак, згідно наявної інформації, ця норма залишилась декларативною.

Разом з тим, положення статті 7 Закону не повинні тлумачитись як автоматичне (формальне) поширення на вказану категорію будь-яких обмежень та заборон, що поширювались на них в період їх зайнятості в публічній сфері. Оскільки українське законодавство має досить значну кількість законів, що регулюють діяльність посадових осіб в публічній сфері, то відповідні обмеження є численними та диференційованими за змістом і способами законодавчого визначення. Такі обмеження врегульовані не лише в Законі України "Про засади запобігання та протидії корупції", а також і в інших - як загальних (наприклад, Законі України "Про державну службу"), так і спеціальних законах (наприклад, законах, що встановлюють статус окремих державних органів чи порядок здійснення окремих функцій держави).

При визначенні того, чи мають такі обмеження поширюватись на осіб, що припинили діяльність пов’язану з виконанням функцій держави та органів місцевого самоврядування, необхідно враховувати наступні обставини:

  • обмеження можуть застосовуватись лише до осіб, що зайняті в приватному секторі. Закон містить пряму вказівку на те, що такі особи мають займати посади в приватному секторі, тобто бути посадовими особами юридичних осіб приватного права. Разом з тим, аналогічний режим може бути застосовано також і до фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, осіб, що є найманими працівниками таких приватних підприємців (працюють на підставі трудових та цивільно-правових угод з ними та виконують організаційно-розпорядчі чи управлінські функції), а також на осіб, що працюють на підставі цивільно-правових угод з фізичними особами та юридичними особами приватного права;
  • мають бути наявні достатні докази того, що існує безпосередній зв’язок обов’язків (чи повноважень) особи в приватній сфері з тими функціями (повноваженнями), що їх особа мала в період своєї попередньої зайнятості в публічній сфері або за якими вона мала здійснювати нагляд чи контроль. Безпосередність такого зв’язку може отримувати різні прояви. Наприклад, вона є в наступних ситуаціях: а) особа є представником юридичної чи фізичної особи в органі, де вона працювала раніше, б) особа є працівником підприємства, нагляд чи контроль за діяльністю якого входив до її посадових обов’язків на попередньому місці роботи, в) особа є працівником підприємства, що отримує кошти державного чи місцевого бюджетів на підставі будь-яких угод, що на момент працевлаштування такої особи в приватній сфері були укладені державним органом чи установою, де вона раніше займала посаду. Цей перелік не є вичерпним, оскільки відповідні ситуації можуть мати досить різноманітний характер;
  • необхідно використовувати системне тлумачення, зокрема враховувати цільовий характер обмежень, який стає зрозумілим лише в контексті встановлення мети та завдань всього законодавчого акта чи його окремих положень. В преамбулі Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» зазначається, що цей закон визначає засади запобігання та протидії корупції. Відповідно, саме необхідністю створення превентивних механізмів щодо корупційних ризиків встановлюється цільовий характер обмежень, які він передбачає. В інших випадках мета обмежень може бути іншою. Наприклад, обмеження чи заборони можуть вводитись для збереження конфіденційності окремих видів службової інформації, підтримання неполітичного (позапартійного) характеру окремих державних органів, тощо. Якщо в контексті обставин, що складають суттєві умови працевлаштування колишніх посадовців публічної сфери, встановлені законом обмеження не відповідають завданням попередження корупції, то відповідні обмеження не можуть бути застосовані, оскільки вони втрачають значення превентивного інструменту, перетворюючись в більшості випадків в нелегітимні обмеження прав людини;
  • обмеження та заборони мають відповідати загальним критеріям (принципам) несуперечливості (розумності, раціональної обґрунтованості), адекватності та реальності. Наприклад, відповідно до підпункту "г" частини першої статті 4 цього Закону посадові особи публічної сфери не можуть надавати переваг певним юридичним та фізичним особам при підготовці проектів управлінських рішень та нормативно-правових актів органів державної влади та місцевого самоврядування. Однак, працюючи в приватній сфері, ці особи позбавлені відповідних повноважень, що робить неможливим поширення на них цих обмежень та заборон. Аналогічний характер в значній мірі мають і обмеження щодо сумісництва.

З урахуванням наведених вище міркувань можуть бути визначені основні заборони та обмеження, що можуть поширюватись на осіб, що переходять з публічної сфери в приватну. В загальному вигляді всі обмеження базуються на забороні використовувати протягом двох років свої переваги та можливості (інформація, контакти, навики, тощо), що пов’язані з службовим становищем за попереднім місцем роботи в публічній сфері, з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб. Ця загальна заборона проявляються в кількох обмеженнях, які за змістом є конкретизацією існуючих в законодавстві заборон та обмежень до специфічних обставин, які мають місце при переході особи з публічної сфери до приватної:

  • забороняється неправомірно сприяти юридичним та фізичним особам у здійсненні ними господарської діяльності, одержанні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, пільг, укладанні контрактів (у тому числі на закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти). Сприяння може відбуватись в різних за змістом діях (представництво інтересів, надання консультацій, передача інформації, тощо). Ознак неправомірності таке сприяння набуває за умов, коли рішення на користь таких осіб приймаються (можуть прийматись) тим органом чи установою, де раніше працював відповідний посадовець;
  • забороняється входити (в тому числі через інших осіб) до складу органів управління чи наглядової ради підприємств чи організацій, що мають на меті одержання прибутку, за умов, що таке підприємство чи організація належить до сфери наглядової, дозвільної чи контрольної діяльності органу, де раніше працювала відповідна особа. Тобто Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» не створює підстав для загальної заборони працевлаштування цих осіб на таких підприємствах, за винятком випадків, коли особа займає посади, пов’язані з виконанням управлінських функцій.

Вказані обмеження можуть діяти лише протягом певного часу.

Обґрунтування таких часових рамок є досить складним завданням, оскільки вони мають бути виправданими ступенем актуальності та реальності тих обставин, корупціогенність яких мають блокувати ці обмеження. Підхід, використаний в Україні, може бути віднесений до "помірно жорстких", оскільки відповідно до статті 7 Закону обмеження зберігаються протягом двох років з дня коли особа звільнилась з посади або припинила діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави чи органів місцевого самоврядування.

Разом з тим, враховуючи рамковий характер приписів статті 7 Закону їх соціальна ефективність в загальній системі попередження корупції має бути посилена із внесенням змін до законодавства, якими будуть визначені чіткі обмеження та заборони для окремих категорій посадовців або для окремих сфер державного управління.









АНТИКОРУПЦІЙНА ЕКСПЕРТИЗА ПРОЕКТІВ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ

Із вступом в дію Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» 1 квітня 2009 р. в нашій державі буде запроваджено здійснення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів.

У сучасних теоретичних моделях корупції, на яких базуються виконані в останні роки дослідження корупції в країнах з перехідною економікою (перш за все, дослідження Світового Банку, Європейського Банку реконструкції та розвитку тощо) стан законодавства визнається важливим чинником корупційної поведінки. Так, неякісне законодавство провокує корупційні дії осіб, уповноважених на виконання функцій держави, або ж полегшує реалізацію їхніх корисливих інтересів усупереч суспільним зловживаючи, при цьому, повноваженнями. Крім того, окремі правові норми можуть змушувати одержувачів державних послуг обирати корупційні моделі поведінки як найбільш раціональні та ефективні способи досягнення своїх ситуативних інтересів.

Як свідчить аналіз нормативно-правових актів України, правове регулювання в Україні здійснюється певною мірою хаотично і безсистемно. Це створює передумови для "конструювання" посадовцями вигідних для себе владних повноважень або створення можливостей діяти на власний розсуд. Навіть якщо правове регулювання здійснюється, як може здатися на перший погляд, на належному рівні, воно досить часто містить істотні прогалини, що дозволяє деяким посадовцям зловживати відсутністю повного і однозначного визначення меж їхніх повноважень.

Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції, яку Україна підписала 11 грудня 2003 року у м. Меріда (Мексиканські Сполучені Штати), містить офіційну вимогу до всіх Держав-учасниць на політичному та практичному рівнях попереджати та протидіяти корупції: "Кожна Держава-учасниця прагне періодично проводити оцінку відповідних правових інструментів й адміністративних заходів з метою визначення їх адекватності з точки зору запобігання корупції та боротьби з нею" (пункт 3 статті 5 Конвенції). Отже, у цьому документі акцентується увага на можливих корупційних ризиках у законодавстві та необхідності проведення відповідної експертизи.

У Концепції подолання корупції в Україні "На шляху до доброчесності", схваленій Указом Президента України від 11 вересня 2006 року № 742, Главою держави наголошено на необхідності запровадження антикорупційної експертизи законопроектів з метою запобігання виникненню можливих корупційних ризиків у нових законах.

З прийняттям Закону України "Про засади запобігання та протидії корупції" створено законодавчі передумови для запровадження та здійснення антикорупційної експертизи.

Так, відповідно до положень частини першої статті 13 цього Закону з метою виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень, розроблення рекомендацій стосовно їх усунення спеціально уповноважений орган (особа) з питань антикорупційної політики проводить антикорупційну експертизу проектів нормативно-правових актів.

Як відомо, на сьогодні таким органом (особою) в Україні є Урядовий уповноважений з питань антикорупційної політики. Відповідно до Положення про нього, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2009 року № 410, Урядовий уповноважений наділений повноваженнями щодо проведення системного аналізу законодавства з метою виявлення норм, реалізація яких може призвести до корупційних проявів, з підготовкою пропозицій щодо розроблення проектів нормативно-правових актів у сфері запобігання та протидії корупції, проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів та підготовка висновків за її результатами.

Абзацом другим частини першої статті 13 вищезазначеного Закону передбачено, що порядок і методологія проведення антикорупційної експертизи та порядок оприлюднення її результатів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2009 року № 1057 схвалено Порядок проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів (далі–Порядок), який визначає процедуру проведення такої експертизи.

Відповідно до частини другої статті 13 Закону та пункту 2 Порядку антикорупційній експертизі підлягають проекти законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади.

Основними завданнями антикорупційної експертизи є аналіз положень нормативно-правових актів для визначення повноти та системності врегулювання відносин у відповідній сфері, внутрішньої узгодженості, доступності для розуміння, виявлення колізій законодавства, а також наявності чи відсутності положень, які сприяють або можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень, надання рекомендацій щодо їх усунення з метою запобігання виникненню наслідків корупційного характеру.

До проектів нормативно-правових актів з потенційно високим ступенем корупційних ризиків зазначеним Порядком віднесені, зокрема ті, предметом регулювання яких, є:

  • відносини, пов’язані з виконанням рішень, у тому числі індивідуального характеру, предметом яких є визначення прав, свобод, обов’язків людини і громадянина та способів їх реалізації;
  • управління об’єктами державної або комунальної власності, їх відчуження;
  • питання митної справи, податкової та фінансової політики;
  • установлення процедур аукціонів, тендерів стосовно відчуження чи закупівлі товарів, робіт і послуг;
  • використання бюджетних коштів;
  • питання інвестиційної та інноваційної діяльності;
  • надання пільг і переваг окремим суб’єктам господарювання;
  • встановлення повноважень органів виконавчої влади та органів та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, зокрема щодо самостійного визначення порядку (механізму, процедури) вирішення проблемних питань;
  • делегування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування підприємствам та організаціям незалежно від форми власності;
  • надання адміністративних послуг органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами;
  • виконання контрольно-наглядових функцій органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами.

Слід звернути увагу на те, що найбільш типові корупціогенні чинники та можливі способи їх усунення (нейтралізації) визначатимуться у Методології проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів (далі – проект Методології), яка незабаром має бути затверджена Урядом.

Вказаним документом визначатимуться основні завдання та етапи проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів, типологія корупціогенних чинників, основні елементи техніки проведення аналізу положень проекту нормативно-правового акта тощо.

Так, проектом Методології визначається поняття корупціогенного чинника - здатність нормативно-правової конструкції (окремого нормативного припису чи їх сукупності), самостійно чи у взаємодії з іншими нормами створювати ризик вчинення корупційних правопорушень.

Проектом Методології передбачається, що під час проведення антикорупційної експертизи здійснюватимуться виявлення та оцінка таких корупціогенних чинників:

  • невиправдане встановлення чи надмірне розширення дискреційних повноважень органів публічної влади, службових та посадових осіб;
  • встановлення (закріплення) надмірних (невиправдано завищених) вимог до фізичних та юридичних осіб, що реалізують суб’єктивні права і юридичні обов’язки у взаємодії з органами публічної влади;
  • відсутність або нечіткість адміністративних процедур;
  • відсутність чи недоліки конкурсних (аукціонних) процедур;
  • нечітке визначення функцій, обов’язків, прав і відповідальності, службових та посадових осіб.

Крім того, проектом Методології також передбачаються способи ліквідації корупціогенних чинників в залежності в їх типу, може йти мова про повне виключення дискреційного повноваження з нормативно-правового акта, обмеження його об’єму, зниження рівня і обсягу встановлених відносно фізичних і юридичних осіб вимог, юридичних обов’язків і заборон, удосконалення юридичної процедури тощо.

У зв’язку з цим, необхідно зазначити, що важливою вимогою Закону є обов’язковість розгляду результатів антикорупційної експертизи під час прийняття рішення щодо видання відповідного нормативно-правового акта. Це означає, що висновки щодо корупціогенності тих чи інших норм проекту акта повинні бути публічними, і громадськість матиме можливість ознайомитись із потенційними корупційними ризиками акта, а також заходами, вжитими суб’єктом прийняття акта з метою запобігти корупційним наслідкам прийняття такого акта.

Крім того, Закон передбачає можливість участі інститутів громадянського суспільства у реалізації громадського контролю за нормотворчою діяльністю суб’єктів нормотворчого процесу.

У статті 13 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції наголошено на тому, що «кожна Держава-учасниця вживає належних заходів, у межах своїх можливостей і згідно з основоположними принципами свого внутрішнього права, для сприяння активній участі окремих осіб і груп за межами державного сектора, таких як громадянське суспільство, неурядові організації та організації, що функціонують на базі громад, у запобіганні корупції й боротьбі з нею та для поглиблення розуміння суспільством факту існування, причин і небезпечного характеру корупції, а також загроз, що створюються нею».

З урахуванням цієї вимоги Конвенції частиною третьою статті 13 Закону України "Про засади запобігання та протидії корупції" закріплюється положення про те, що за ініціативою фізичних осіб, об’єднань громадян, юридичних осіб може проводитись громадська антикорупційна експертиза проектів нормативно-правових актів. Широке оприлюднення результатів такої експертизи можуть бути ефективним механізмом суспільного контролю за правотворчістю органів державної влади.

Про важливість антикорупційної експертизи як інституту антикорупційної політики свідчить також те, що узагальнені результати проведення антикорупційної експертизи є однією із складових щорічного Звіту Уряду про результати проведення заходів щодо запобігання та протидії корупції.






ЗАСТОСУВАННЯ ДО КЕРІВНИКІВ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ТА ЇХНІХ ЗАСТУПНИКІВ ПУНКТУ 2 ЧАСТИНИ ПЕРШОЇ СТАТТІ 4 ЗАКОНУ УКРАЇНИ "ПРО ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ"

У зв’язку із запитами, які надходять до Міністерства юстиції стосовно можливого поширення на керівників навчальних закладів та їхніх заступників обмежень щодо заняття викладацькою діяльністю у робочий час (застосування пункту 2 частини першої статті 4 Закону України "Про засади запобігання та протидії корупції"), вважаємо за необхідне повідомити наступне:

Суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення є особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків в юридичних особах, а також фізичні особи – підприємці (відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону України "Про засади запобігання та протидії корупції").

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 вказаного Закону особам, зазначеним у пунктах 1-3 частини першої статті 2 цього Закону, забороняється займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики зі спорту, що здійснюється в позаробочий час) безпосередньо або через інших осіб, якщо інше не передбачено законом.

При застосуванні зазначених положень Закону до керівників навчальних закладів та їхніх заступників слід враховувати положення Законів України "Про освіту" та "Про вищу освіту", якими визначаються, зокрема, особливості педагогічної та науково-педагогічної діяльності.

Так, частиною першою статті 20 Закону України "Про освіту" встановлено, що навчальний заклад очолює його керівник (завідуючий, директор, ректор, президент тощо).

Відповідно до частини першої статті 54 цього Закону педагогічну діяльність у навчальних закладах здійснюють педагогічні працівники, у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації та закладах післядипломної освіти – науково-педагогічні працівники.

Згідно із статтею 47 Закону України "Про вищу освіту" педагогічними працівниками є особи, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах першого і другого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю.

До науково-педагогічних працівників віднесено осіб, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю у поєднанні з науковою та науково-технічною діяльністю.

Перелік посад педагогічних та науково-педагогічних працівників встановлюється Кабінетом Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року № 963 "Про затвердження переліку посад педагогічних та науково-педагогічних працівників").

Відповідно до цього Переліку до посад педагогічних працівників віднесено, зокрема, посади директора, завідувача, начальника вищого навчального закладу I та II рівня акредитації, загальноосвітнього навчального закладу та дошкільного навчального закладу, а до посад науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів III – IV рівня акредитації віднесено, зокрема, посади керівника (ректора, президента тощо), заступника керівника (першого проректора, проректора, першого віце-президента, віце-президента), діяльність якого безпосередньо пов’язана з навчально-виховним або науковим процесом.

Враховуючи наведене, вважаємо, що положення пункту 2 частини першої статті 4 Закону України "Про засади запобігання та протидії корупції" у частині встановлення обмеження щодо зайняття викладацькою діяльністю виключно в позаробочий час не поширюється на осіб, що займають посади керівників навчальних закладів та їхніх заступників.

На попередню сторінку
АНОНСИ ПОДІЙ
30.07.2010р.
Засідання Центральної експертно-кваліфікаційної комісії Міністерства юстиції
30.07.2010р.
Особистий прийом громадян заступником Міністра юстиції Богданом Гдичинським

Інші анонси >>

  • Напрями діяльності Міністерства
Пошук


 Шукати в новинах
 Шукати фразу

Розширений пошук


АРХІВ НОВИН
Липень
Пн5121926
Вт6132027
Ср7142128
Чт18152229
Пт29162330
Сб310172431
Нд4111825

Всі новини >>
 webmaster © 2002-2006 "Держінформ'юст"