Quand je vais dans un pays, je n’examen pas s’il у a des bonnes lois, mais
si on execute celles qui у sont, car il у a des bonnes lois partout [1].
Коли я вирушаю до якоїсь країни, дивлюсь не на те, чи є там хороші закони, а на те, чи
виконуються існуючі, оскільки хороші закони є всюди.
Шарль-Луі Монтеск’є (1689-1755)
Десятиліття минуло з моменту ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) Верховною Радою України 17 липня 1997 року, а кількість рішень, винесених Європейським судом з прав людини (далі – Європейський суд) проти України значною мірою не зменшується (2002 – 1 р., 2003 – 6 р., 2004 – 14 р., 2005 – 120 р.; 2006 – 120 р., 2007 – 109р.). Протягом 2001 – 2007 років (станом на 25.12.2007) у справах проти України Європейським судом було винесено 370 рішень щодо суті та затверджено Європейським судом 41 дружнє врегулювання (2006р. – 16, 2007р. - 25). В 2006 році виплачена справедлива сатисфакція склала понад 9,3 млн. грн.. Зокрема, справедлива сатисфакція, присуджена Європейським Судом у справі «Науменко проти України» становила 20 500 €, у справі «Тімотієвич проти України» – 25 000 €, у справі «Гонгадзе проти України» - 100 000 €, у справі «Совтрансавто Холдінг проти України» - 625 000 €.
Очевидно, що не виникає сумніву в необхідності застосування судами України Конвенції та практики Європейського суду з метою запобігання в подальшому порушень Україною своїх зобов’язань. Проте на практиці виникає низка питань в процесі застосування положень Конвенції та практики Європейського суду.
Оскільки Конвенція не передбачає будь-якого конкретного шляху застосування її норм, обсяги введення Конвенції в дію через національне право істотно різняються у різних країнах Європи[2]. В одних країнах правова традиція схиляється до застосування підходу "монізму", який відображає прагнення звести до мінімуму відмінності між національним і міжнародним правом та передбачає пряме «вживлення», інкорпорування Конвенції в національне право. В інших країнах традиція віддає перевагу "дуалізму", який чітко розмежовує національне і міжнародне право, де Конвенція функціонує як самостійний акт. Немає необхідності давати короткий виклад різних традицій, але можна навести кілька прикладів для подальшого аналізу ситуації в Україні.
Зокрема, Австрія надала Конвенції конституційний статус, тобто, Конвенція в цій країні має пріоритет щодо норм національного права. У Бельгії, Франції, Нідерландах та Швейцарії положення Конвенції, які не інкорпоруються в законодавство держав, мають пряму дію в національному праві та пріоритет щодо невідповідних їм положенням національного законодавства.
У Німеччині та Італії положення Конвенції, які мають пряму дію, часто функціонують як норми ординарного законодавства, тобто мають пріоритет щодо положень тих законодавчих актів, які вступили в дію до набуття Конвенцією чинності в національному праві. У 1987 році Федеральний конституційний суд Німеччини постановив, що як правило Конвенція переважає над законодавством, прийнятим після набуття нею чинності, якщо лише чітко не встановлено, що законодавчий орган виразив протилежну волю, а також що Основний Закон повинен тлумачитися у світлі Конвенції [3].
Для судів України застосування Конвенції та практики Європейського суду набули особливої актуальності з прийняттям 23 лютого 2006 року Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі-Закон про виконання), який увібрав у себе численні резолюції Комітету Міністрів Ради Європи [4].
В Україні Конвенція має такий же статус, як і інші законодавчі акти, тобто є частиною національного законодавства України згідно із положенням статті 9 Конституції, яка проголошує, що
«чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».
На додаток до цього, з огляду на частину першу статті 22 Конституції, яка визначає, що «права і свободи людини й громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними», є всі підстави стверджувати, що у випадку, коли гарантії прав людини, що зафіксовані у Конвенції, з тієї чи іншої причини залишилися неповними у Конституції України, пріоритет набувають саме Конвенція та практика Європейського суду.
У разі наявності колізій між нормами національного законодавства України та Конвенції пріоритетному застосуванню підлягають саме норми Конвенції як міжнародного договору. На користь цієї позиції можна навести наступні аргументи:
По-перше, діє міжнародний принцип добросовісного виконання державою своїх міжнародних зобов’язань, який фактично закріплений статтею 8 Конституцією України. Останній закріпився в процесі зміцненням міжнародних тенденцій «застосування примату міжнародного права». Цей принцип визначений, зокрема:
- у статті 26 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів» 1969 р. (ратифікована Україною 14 травня 1986 р), у якій закріплено, що «кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись» (pacta sunt servanda) та статті 27 зазначеного документу, яка передбачає, що «учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору»;
- у статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» 29 червня 2004 р., якою прямо визначається: «...якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору»
По-друге, при обґрунтуванні пріоритетності норм Конвенції, необхідно акцентувати увагу на частині 3 статті 22 Конституції, згідно з якою «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».
Незнання та нерозуміння положень Конвенції та практики Європейського суду стає основною перешкодою у застосуванні останньої при вирішенні спорів суддями національних судів. У цьому контексті необхідно з’ясувати наступні моменти:
По-перше, обов’язковість застосування рішень Європейського суду для судів України випливає з міжнародних зобов’язань України, які вона взяла на себе, ратифікувавши Конвенцію та Протоколи до неї, адже у частині першій Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» прямо зазначається, що Україна повністю визнає «дію на своїй території статті 46 Конвенції щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикції Суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції».
По-друге, існує обов’язковість не тільки виконання рішень Європейського суду, постановлених проти країни, а й застосовування Конвенції та практики Європейського суду як джерела права.
Зокрема, відповідно до статті 2 Закону про виконання, рішення Європейського суду є обов’язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції. При цьому стаття 17 зазначеного Закону прямо визначає, що національні суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права. Варто наголосити, що фактично це означає, що практика Європейського суду стосовно інших країн є обов’язковою для застосування суддями національних судів при вирішенні спорів.
Здавалося, питань більше не буде, дискусії зникнуть, а сумніви розвіються. Сьогодні не залишилось науковців у цій сфері, які б категорично заперечувати дію судового прецеденту у національній правовій системі України, проте залишається питання, яким саме джерелом права може виступити практика Європейського суду: основним чи додатковим?
Прецедентне право в Україні ніколи, вірогідно, не посідатиме того місця серед джерел права, яке воно посідає в англосаксонській правовій сім’ї, проте заперечувати певних його перспектив у національній правовій системі не варто. При цьому, на диво близьким видаються слова голови Верховного Суду США Чарльза Хьюза (1862-1948): «Конституція США – це те, що скаже про неї Верховний суд США». З іншого боку, норми Конвенції є нормами прямої дії, тому практика Європейського суду створюється і діє в межах її положень та протоколів до неї, засновані на інтерпретації її норм та використовуються у зв’язку з ними. Рішення Європейського суду як «тінь» інтерпретованої статті Конвенції, що нерозривно пов’язанні з нею. Формат Європейської конвенції і механізм, який забезпечує функціонування її положень – практика Європейського суду створюють своєрідне правове коло - Конвенція не може існувати без її інтерпретації Європейським судом, а Європейський суд не може творити без Конвенції.
Без сумніву, Конвенція закріплює найвищі цінності людства – фундаментальні права і основоположні свободи людини інтерпретовані Європейським судом безперечно становлять ядро як наднаціонального, так і національного права. Тому автором відстоюється позиція, що спільні цінності, про які йдеться, не є витворами певної культури, що змінюються від епохи до епохи, чи суб’єктивними поглядами окремих індивідів, а являють собою загальноцивілізаційну, загальнокультурну цінність, незалежно від націй, ідеологій, релігій. Саме ця обставина дає підстави для визнання пріоритетності норм Конвенції та практики Європейського суду щодо норм національного законодавства, а імплементація Конвенції та практики Європейського суду, безсумнівно, є тим самим довгоочікуваним способом вирішення конфліктів в процесі розгляду спорів, що зачіпають права, гарантовані Конвенцією, та послужить превенцією порушень положень Конвенції нашою державою.
Використані джерела:
Rec (2004) 5 від 12.05.2004 р. щодо перевірки узгодженості законопроектів, існуючих законів та адміністративної практики зі стандартами, викладеними в Європейській Конвенції з прав людини; Rec (2004) 4 від 12.05.2004 р. щодо місця Європейської конвенції з прав людини в університетській освіті та професійній підготовці. В законі знайшла відображення правова позиція Суду щодо наслідків, визначена у рішенні «Броньовський проти Польщі», від 22 червня 2004.
| Головний спеціаліст експертно-методичного відділу Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини | І. Ільченко |