Юрій Зайцев,
Урядовий уповноважений у справах
Європейського суду з прав людини
Забезпечення права на справедливий судовий розгляд у світлі вимог
Європейської конвенції з прав людини
Набуття у 1997 році Україною статусу держави – члена Ради Європи та, відповідно, сторони Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року відкрило якісно нові можливості перед громадянами України щодо доступу до справедливого суду – передовсім тому, що якісно нові можливості отримав сам український суд.
Такі можливості йому надає використання при розгляді справ практики Європейського суду з прав людини. Нормативне закріплення відповідних положень у статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду» лише «зацементувало» такий обов‘язок суду, оскільки сам цей юридичний інструментарій легітимно існує в українському правовому просторі ще з 1997 року.
На родовому рівні використання національними судами практики Європейського суду можна розподілити за двома напрямками, умовно кажучи – зовнішнім та внутрішнім.
«Зовнішній» ресурс, що його надає практика Суду, полягає в можливості використання правових позицій Європейського суду за різноманітними статтями Конвенції безпосередньо для випрацювання власної позиції у справі.
Це можуть бути якісь окремі питання, як, наприклад, питання реєстрації громадської організації, чи затримання особи, чи усиновлення, чи функціонування шкідливих підприємств, чи сплати ПДВ, чи примусового відчуження майна, чи вислання іноземців, чи виборів до парламенту etc.
Поряд з цим, це можуть бути фундаментальні, усталені позиції Європейського суду щодо вирішення конкретних проблем – як от, приміром, принцип перенесення тягаря доведення на державу у справах про катування, або розрізнення матеріального та процесуального аспектів порушення у цих справах чи у справах про право на життя, або ж критерії законності, або ж принципи та межі конвенційного визначення понять «кримінальне обвинувачення» та «цивільні права і обов‘язки» etc.
«Внутрішній», або корпоративний інструментарій, який отримали українські суди після ратифікації Конвенції, можна розглядати під кутом зору, так би мовити, прикладного та методологічного аспектів.
Прикладний аспект застосування практики Суду полягає передовсім в «інвентаризації» національного процесуального законодавства та судової практики в світлі вимог Конвенції. На сьогодні це і питання виходу суду за межі процесуальних повноважень (рішення «Сокуренко і Стригун проти України»), і презумпція невинуватості («Грабчук проти України»), і проблема безсторонності суду («Білуха проти України»), і необгрунтування судових рішень про затримання особи («Ткачов проти України»), і позбавлення права на допит свідка («Жогло проти України»), і, зрештою, пряме позбавлення на доступ до суду («Церква села Сосулівка проти України»). Перелік не є вичерпним.
Не менш важливим, а із стратегічної точки зору, безумовно, провідним, є блок можливостей, що їх надає застосування практики Європейського суду з погляду формування методологічної бази діяльності українських судів.
Це і принцип розумності (а, головне, й методика його застосування), і принцип юридичної визначеності як складник верховенства права, і методологія збалансування легітимних цілей та законності й пропорційності втручання держави в право особи etc.
Окремо варто наголосили на питанні обсягу використання українськими судами практики Європейського суду з прав людини. Попри те, що із зазначеного вище Закону чітко випливає, що йдеться про рішення не тільки щодо України, але й щодо інших держав (див. в статті 1 визначення терміна «практика Суду»), однак не вщухають дискусії щодо потреби звертатися до практики Європейського суду у таких справах.
Увесь масив рішень Європейського суду за увесь час його існування є єдиним правовим полем, а з майже півтисячі рішень у справах проти України тільки одиниці можна назвати такими, що відображають нові правові позиції Суду – й ті виникли не на порожньому місці, а базуються на серйозній прецедентній базі.
Таким чином, відмова від врахування практики Європейського суду щодо інших країн при розгляді справ в українських судах, по-перше, унеможливить розуміння природи правових позицій Європейського суду в рішеннях за справами проти України, та, по-друге, сильно послабить позиції національного суду як засобу юридичного захисту, який покликаний ефективно протидіяти порушенням Конвенції та у такий спосіб стояти на перепоні надходженню нових заяв до Європейського суду.
В цілому ж такий підхід як не відповідає елементарному здоровому глузду, – оскільки вчитися на чужих помилках завжди простіше, а якщо взяти до уваги результат констатації порушення Європейським судом, то ще й економічно вигідніше, – так і входить у суперечність із стратегією Комітету Міністрів Ради Європи, який активно закликає держави-члени Конвенції якнайширше перекладати та поширювати рішення у справах проти інших держав.