Завальна Інна Ігорівна,
директор Департаменту цивільного законодавства та підприємництва Міністерства юстиції України

Забезпечення права власності в Україні:
законодавство та механізми

Право власності є економічною основою розвитку будь-якої країни, суспільства, оскільки від того, як розвинутий цей інститут, визначається добробут громадян та держави в цілому. І головну роль в цьому відіграє законодавство, яке рулює відносини власності, так як суб’єкти діють у межах, встановлених законодавством. Тому законодавство, що регулює відносини власності, повинно бути спрямоване на розвиток відносин між суб’єктами з приводу власності, реалізацію ними прав щодо своєї власності, захист і гарантування права власності державою тощо, тобто - забезпечення права власності, що є головним обов’язком держави перед власниками.

Українське законодавство втілює зазначені напрями шляхом регулювання відносин власності лише на законодавчому рівні, тим самим підкреслюючи значущість і важливість цих відносин. Відносини, пов’язані з правом власності в Україні регулюють Конституція України, Цивільний кодекс України та спеціальні закони, які діють в тій чи іншій сфері суспільних відносин. Дотримання вказаних законів є одним з механізмів забезпечення права власності в Україні

Так, Конституція України закріпила норми - принципи, засадничі ідеї, які визначають зміст і спрямованість правового регулювання відносин власності, що тісно взаємопов’язані, а порушення будь-якого з них призводить до порушення інших і, тим самим, до порушення законності в цілому. Вони відображають сутність права власності, є його квінтесенцією.

Основоположну засаду, що становить зміст права власності, встановлює Конституція України, за якою кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Цивільний кодекс України, відтворюючи норму Основного Закону, встановлює, що особа здійснює володіння, користування та розпорядження своєю власністю відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Встановлюючи імперативну норму щодо здійснення особою права власності відповідно до закону по відношенню до свої власності суб’єкт права власності може діяти диспозитивно. Тим самим суб’єкт права власності самостійно обирає для себе поведінку відносно своєї власності, незалежно від місця проживання власника та місцезнаходження майна, але за умови, що ці дії не повинні суперечити закону.

При цьому, кожне з зазначених прав (володіння, користування та розпорядження) власник може передати іншій особі, не втрачаючи права власності на своє майно, оскільки право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Цей принцип, а саме, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності також закладений у Конституції України.

Слід зазначити, що у законодавстві відсутні механізми, якими можливо зобов’язати власника відчужити (передати) своє майно, оскільки це порушуватиме право власника.

Конституція записала, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Тобто, лише якщо законом передбачений випадок і встановлений порядок обмеження чи позбавлення права власності, то лише у тому випадку і у тому порядку права власника зачіпаються.

Не менш важливим принципом забезпечення права власності, який передбачений Конституцією України, є рівність усіх суб’єктів права власності перед законом.

У зв’язку з цим, слід перерахувати суб’єктів права власності, якими згідно Цивільного кодексу України є: Український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

І кожному з цих суб’єктів забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Тобто, українське законодавство, що регулює відносини власності, побудовано на забороні встановлення привілейованого становища одних власників перед іншими.

Однак, можна стверджувати, що цей принцип не зможе бути реалізований без відповідного правового захисту суб’єктів права власності, оскільки де дозволено обирати для себе правила поведінки може мати місце порушення прав іншою особою.

Але законодавець забезпечив такий захист шляхом встановлення імперативних норм про захист права власності. Конституційний принцип щодо забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права власності покладає на державу певний обов’язок по забезпеченню захисту усіх суб’єктів прав власності. Так, Цивільний кодекс України, відображаючи цю норму Конституції України, передбачає, що незалежно від суб’єкта прав власності, цей власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Одним з визнаних у всьому світі способів забезпечення захисту прав власності є державна реєстрація прав власності, що є надійною, гарантованою та ефективною системою захисту прав власності. Існує велике різноманіття об’єктів права власності, проте одним з найвагоміших та найцінніших, з огляду на певні характеристики та особливості об’єктів права власності, була і є нерухомість.

У всьому світі державна реєстрація прав на нерухоме майно – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, наявності, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру прав на нерухоме майно. Тобто, вона забезпечує можливість збереження відомостей у спеціальному реєстрі про дійсного власника нерухомого майна та відображає реальний стан справ відносно нерухомого майна, яке переходить від однієї особи до іншої.

Однак, на сьогодні в Україні не створено надійної, гарантованої та ефективної системи захисту прав власності, яка полягає у здійсненні державної реєстрації прав за принципом “єдиного вікна“, це коли в одному органі реєструються всі права та обтяження на нерухоме майно, як на земельні ділянки, так і на об’єкти розташовані на них. При цьому, момент виникнення права власності є єдиним – з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно.

При запровадженні в українському суспільстві єдиної системи державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень власник усвідомлював би, що його права як власника захищені і при їх порушенні держава його захистить.

Тому, з метою гарантування та захисту прав власності на нерухоме майно необхідним є створення та запровадження єдиної системи державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Як свідчить досвід більш як 20 країн Східної та Західної Європи, у них здійснення державної реєстрації прав на нерухоме майно віднесено до повноважень органів юстиції (Польща, Норвегія, Фінляндія, Іспанія, Австрія, Казахстан, Грузія, Росія тощо), оскільки здійснення реєстрації прав на нерухоме майно є суто юридичною діяльністю, яка потребує юридичних знань, що являє собою перевірку юридичних фактів виникнення, зміни та припинення прав на нерухоме майно.

Тому, існує ідея створення єдиної системи державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень у системі Міністерства юстиції України - державного органу, який забезпечує реалізацію правової політики у державі.

Тим паче основна частина компонентів, крім відомостей щодо прав на земельні ділянки, необхідних для формування єдиного державного реєстру прав, вже створена та успішно функціонує у Мін’юсті. Такими компонентами є: Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна (1999 рік); Спадковий реєстр (2000 рік); Реєстр прав власності на нерухоме майно (2002 рік); Державний реєстр правочинів (2004 рік); Державний реєстр іпотек (2004 рік). Перераховані реєстри ведуться Мін’юстом, починаючи з 1999 року, організовані в єдиній централізованій базі даних, адміністрування та ведення якої здійснює спеціалізоване державне підприємство “Інформаційний центр“ Міністерства юстиції України.

Наприкінці слід зауважити, що забезпечення прав власності і перспектива розвитку відносин власності, в першу чергу, залежить від особи, її ставлення та поваги до своєї та чужої власності, від усвідомлення необхідності дотримання закону тощо. А держава, у свою чергу, створить належні умови реалізації, захисту та гарантії права власності.