Олена Грабовська,
Президент Регіонального благодійного фонду «Резонанс»

Актуальний стан виконання зобов'язань щодо захисту права власності в Україні

Право на мирне володіння майном та його можливі обмеження закріплене у першій статті Протоколу № 1 до Європецйської Конвенції прав людини. З ратифікацією цього міжнародно-правового документу Україна визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини та оголосила ЄКПЛ частиною національного законодавства (відповідно до статті 9 Конституції України). Таким чином, розпочались суттєві зрушення щодо вивчення та застосування міжнародно-правових норм з питань захисту прав людини.

Як свідчать результати проекту "Моніторинг обґрунтованості втручання у здійснення права власності в Україні", що у 2008 році здійснюється Регіональним благодійним фондом "Резонанс" за фінансової підтримки Міжнародного фонду "Відродження", за останній рік до вже існуючих проблем із дотриманням права власності (невиплата компенсацій за невикористані дні щорічної відпустки, неналежне утримання житла дітей-сиріт, невиконання рішень суду по ст. 57 Закону Про освіту тощо) в Україні додалися ще дві: необхідність підготовки до Євро-2012 та світова фінансова криза. Зупинимось на останніх.

Обґрунтовуючи необхідністю боротьби із світовою фінансовою кризою, останнім часом в Україні було ініційовано розробку та прийняття ряду нормативно-правових актів, що суперечать чинному законодавству України, а також ратифікованим міжнародним договорам.

Зокрема, Постановою Національного банку України «Про додаткові заходи щодо діяльності банків» №319 встановлена заборона на дострокове видання строкових депозитів. Такі дії суперечать частині 2 статті 1060 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що "за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором". Окрім того, будь-які нормативні чи інші обмеження прав вкладників в частині дострокового розірвання договору є недопустимими відповідно до частини 3 статті 1058 та частини 1 статті 1075 Цивільного кодексу України, а статті 7, 15, 55 Закону України “Про Національний банк України” та статті 66, 67 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, на які посилається НБУ у Постанові №319 не передбачають права НБУ встановлювати вказані обмеження.

Таким чином, найближчим часом можна очікувати численні позови щодо відмови банків у достроковій видачі депозитів, відповідно до постанови НБУ.

У зв'язку із необхідністю розширення меж міст та будівництвом нових об'єктів для проведення Євро 2012, останнім часом гостро постала проблема вилучення державою земельних ділянок із приватної власності громадян для державних потреб із відшкодуванням вартості ділянки.

Вилучення майна з мотивів суспільної необхідності обумовлено статтею 41 Конституції України, статтею 1 Протоколу 1 до Європейської Конвенції прав людини, Цивільним кодексом, Земельним кодексом та рядом інших нормативно-правових актів. Однак, чинним законодавством України не встановлено порядок примусового вилучення земель приватної власності, тому на практиці зазначену норму застосувати досить складно.

Підставою для примусового вилучення приватної власності є встановлене Конституцією поняття «суспільна необхідність». Проте, у різних нормативно-правових актах воно має різний зміст, відтак, створює різні правові наслідки.

Відповідно до ст. 350 Цивільного кодексу, викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю здійснюється за згодою власника або примусово за рішенням суду в порядку, встановленому законом, що не суперечить положенням Конституції. Згідно з п. 2 тієї ж статті Цивільного кодексу, рішення про викуп земельної ділянки в зв’язку із суспільною необхідністю приймає орган місцевого самоврядування або орган влади, який попереджає власника не менше ніж за рік до вилучення.

В той же час, Земельний кодекс оперує поняттям "суспільні потреби", дозволяючи для таких потреб примусовий викуп земельних ділянок (ст. 146). У частині 1 статті 146 Земельного кодексу наводиться вичерпний перелік "суспільних потреб", для яких можуть примусово відчужуватися земельні ділянки (ч. 1 ст. 146). Серед іншого, до них віднесено і розміщення будівель і споруд органів державної влади та органів місцевого самоврядування, виробничих об'єктів державної та комунальної власності, тощо. Цілком очевидно, що такі потреби на завжди вписуються у межі поняття "суспільна необхідність". Поняття ж «суспільної необхідності» за текстом ст. 147 Земельного кодексу фактично ототожнюється із поняттям «надзвичайного стану і війни». Стаття 146 Земельного кодексу передбачає викуп земельної ділянки для суспільних потреб  лише за згодою власника, тоді як за ст. 147 вказаного кодексу можливе примусове відчуження земельної ділянки приватної власності. Окрім того, Земельним кодексом не передбачено необхідності та порядку здійснення "попереднього повного відшкодування".

На даний час у Верховній раді розглядається законопроект "Про викуп земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності", який неодноразово відхилявся Президентом з мотивів не відповідності Основному Закону. Однак і чіткого визначення понять "суспільна потреба" та "суспільна необхідність" проект закону не містить, зазначаючи тільки, що суспільна необхідність виникає в разі введення воєнного чи надзвичайного стану.

Недосконалість чинного законодавства України про примусове відчуження земельних ділянок державної власності, на наш погляд, є однією з основних причин, з яких подібне примусове відчуження сьогодні практично повністю здійснюється поза правовим полем.

Таким чином, видається необхідним суттєво вдосконалити ту частину законодавства України, яке регулює питання примусового відчуження земель приватної власності з мотивів суспільної необхідності.

Перше, що слід зробити, на нашу думку – це прописати в законі виключний перелік випадків, що підпадають під критерій “суспільної необхідності”. Окрім того, необхідно визначити механізм проведення незалежної оцінки викупної ціни об’єктів приватної власності та порядок призначення/обрання експертів-оцінювачів, який забезпечував би їхню незалежність від владних структур та визначити критерії, за якими приймається рішення про примусове відчуження або викуп кожної окремої ділянки.