Логвиненко О.І.,
начальник кафедри Академії управління МВС, к.ю.н.
Значення Декларації прав людини у становленні інституту європейських стандартів захисту прав людини
Європейський захист прав людини містить у собі як правові норми конвенцій й угод, прийнятих країнами в межах Ради Європи, Організації з безпеки й співробітництва в Європі, інших європейських організацій щодо захисту прав людину й таких, що знайшли відображення в національних законодавствах, так і безпосередньо судовий захист, що здійснюється Європейським Судом з прав людини в Страсбурзі, рішення якого враховуються країнами-учасницями Ради Європи.
Правові норми конвенцій і ті, що сформувалися на основі рішень Європейського Суду й Комісії із прав людини (прецедентне право) відображають європейські стандарти в галузі прав людини, на які опирається правова система європейських держав.
Європейські стандарти в галузі прав людини несуть у собі ідеї, які, зародившись ще в стародавності, перебували в центрі процесу становлення й розвитку єдиної природно-правової теорії, суть якої в тому, що фундаментальні права особистості мають позадержавне й позаюридичне походження. Хоча конкретний зміст прав людини зазнав еволюції, розширився відповідно до змін у громадському житті країн, а в останнє сторіччя й у зв'язку з розвитком міжнародного співробітництва, стрижень самої ідеї - природність і невід'ємність прав людини – залишився незмінним.
Формування загальновизнаних європейських стандартів із захисту прав людини проходило з урахуванням багаторічного досвіду становлення національних законодавств у цій галузі.
Згодом перелік визнаних прав і свобод людини розширювався, але вони ще довго залишалися в межах національного права. Лише в середині XX сторіччя держави змогли домовитися про спільне гарантування певних прав особистості (рівноправність релігійних й етнічних меншостей, право на свободу й захист від рабства тощо).
Масове винищування людей під час Другої світової війни, боротьба з фашизмом підштовхнули світове співтовариство до пошуку якісно нових організаційних, політичних і правових засобів забезпечення основних прав і свобод людини за допомогою спільних дій держав. Результатом цих зусиль стало створення Організації Об'єднаних Націй в 1945 р., яка розгорнула активну нормотворчу діяльність із захисту прав людини. Позбавити прийдешні покоління від нещасть війни... знову затвердити віру в основні права людини, у гідність й цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок й у рівність прав більших і малих націй... сприяти соціальному прогресу й поліпшенню умов життя при більшій свободі... – так визначені основні цілі ООН у Преамбулі її Статуту.
Статут ООН став одним з перших універсальних актів, в якому поряд з іншими, закріплені принципи самовизначення народів і захисту прав людини.
У грудні 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка згідно з положеннями Статуту ООН, спрямованими на захист прав й основних свобод людини, конкретизувала перелік прав і свобод. Декларація проголосила принципи, спрямовані на забезпечення громадянських, політичних, соціально-економічних і культурних прав людини.
Так, одним із основних елементів захисту прав людини є принцип верховенства права, центральний аспект якого пов’язаний із визначальною роллю незалежних та неупереджених судів, які діють в межах правової системи, що визначається у статтях 8 і 10 Загальної декларації прав людини. Це має особливе місце в системі правових норм про права людини й основні свободи, оскільки в них гарантується найнадійніша та найефективніша система захисту прав і свобод – механізм судового захисту. Проте, слід зазначити, що судовий розгляд може вважатися справедливим лише у випадку, коли він спрямований на забезпечення верховенства права, працює на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, гласності й відкритості, обов’язковості виконання судових рішень.
Загальну декларацію держави-учасники не підписували і не ратифікували відповідно до встановлених процедур як міжнародний документ, що має юридичну чинність. Незважаючи на це, вагомість її положень і моральний вплив величезні, і більшість держав визнають записані в ній права як юридично обов'язкові звичайні або договірні норми.
Для безпосереднього регулювання відносин між державами в галузі прав людини були розроблені спеціальною міжнародною групою експертів і прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. два пакти: Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права й Міжнародний пакт про громадянські й політичні права. Обидва пакти набули чинності з 1976 р., зібравши необхідну кількість ратифікацій. Назва кожного пакту розкриває зміст включених у нього правових положень. Загалом пакти відтворюють і розвивають положення про права й свободи, що містяться в Загальній декларації прав людини, а також містять юридичні зобов'язання з виконання включених у них норм.
Загальна декларація прав людини й міжнародні пакти безпосередньо вплинули на прийняття багатьох регіональних конвенцій й угод, на формування й розвиток європейських стандартів в галузі прав людини. У західноєвропейських країнах такі стандарти в галузі захисту прав людини діють уже кілька десятиліть. Після створення Ради Європи і функціонування його основних контрольних механізмів: Європейської Комісії із прав людини і Європейського Суду з прав людини, а з листопада 1998 р. - єдиного Європейського Суду з прав людини, а також діяльності Ради з безпеки й співробітництва в Європі, інших європейських організацій із захисту прав людини сформувалося поняття «європейські стандарти із захисту прав людини».
Відтак, під «європейськими стандартами із захисту прав людини» розуміються визнані Європейським співтовариством і закріплені в його документах юридичні норми, що включають все життєво необхідні права людини, а також механізми їхньої гарантії, захисту й забезпечення на практиці. Визнання й дотримання прав людини і його основних свобод відповідно до прийнятих європейських стандартів стали критерієм у визначенні ступеня верховенства права й рівня розвитку демократії в окремих європейських країнах. Відбувається розширення й поглиблення змісту європейських стандартів в галузі прав і свобод людини, що здобувають чинність норм міжнародної моралі й міжнародного права.
Необхідно зважати на те, що європейські конвенційні норми в галузі прав людини ґрунтуються на концепції, відповідно до якої державні інститути повинні виконувати свої функції в інтересах окремих людей, які мають право користуватися особистою незалежністю у всіх випадках, за винятком тих, коли йдеться про вищі інтереси суспільства. Термін «європейські стандарти із захисту прав людини» містить правові норми таких документів: Конвенції про захист прав людини й основних свобод, Європейської соціальної хартії, Європейської конвенції щодо запобігання катуванням і нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання, Європейської хартії місцевого самоврядування, Рамкової конвенції про захист національних меншостей та ін.
Відтак, поняття „європейські стандарти із захисту прав людини”, крім правових норм Конвенції і її протоколів, містить, на наш погляд, поняття прецедентне право єдиного Європейського Суду з прав людини і його попередників: Комісії із прав людини і Європейського Суду з прав людини. Завдяки діяльності цих органів Ради Європи була побудована цілісна процесуальна система й створено європейський правовий простір, де до матеріальних і процесуальних норм пред'являються єдині європейські вимоги.