Серьогін В.О.,
к. ю. н, доцент, начальник кафедри конституційного та міжнародного права Харківського національного університету внутрішніх справ

Недоторканність приватного життя дітей: постановка проблеми

Конституційні права і свободи визнаються за усіма людьми незалежно від будь-яких соціальних ознак, у тому числі незалежно від статі й віку. Це повною мірою стосується й права на недоторканність приватного життя (прайвесі). Ст.12 Загальної декларації прав людини проголошує: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань». Аналогічні норми містяться у ст.17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.) та ст.8 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.). Наявність у дітей права на недоторканність приватного життя прямо визнається ст.16 Конвенції про права дитини (1989 р.): «Жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність».

У руслі названих міжнародно-правових стандартів сформульовано це право й у вітчизняному законодавстві. Зокрема, ст. 32 Конституції України (1996 р.) встановлює, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Відповідно до положень ч.4 ст.7 Сімейного кодексу України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя, а ч.7 цієї ж статті проголошує, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Проте через нестачу життєвого досвіду та несталість ціннісно-орієнтаційних настанов діти виявляються однією з найбільш вразливих верств населення в аспекті забезпечення основних прав і свобод, у тому числі й в аспекті забезпечення недоторканності їх приватного життя. Адже в сім’ї вони цілком (матеріально, морально) залежні від батьків, а поза сім’єю – від оточуючих, старших за віком. Суттєвим фактором ризику є також «традиціоналістський» підхід до сімейних стосунків, коли впродовж тривалого часу дитина перебуває під фактичним диктатом старших.

Переважна більшість батьків занадто втручається у приватне життя своїх дітей: підслуховує їхні телефонні розмови, підглядає за ними, читає їхні нотатки тощо. У підсумку це призводить до глибоких душевних травм дітей, поглиблює взаємне непорозуміння, ще більш відмежовує дітей від батьків. Одна справа – знати, де перебуває ваша дитина у поточний момент, хто її друзі та чим вона займається поза межами сім’ї, і зовсім інша – шпигувати за дитиною чи втручатися в її особисті стосунки з однолітками. Насправді стосунки між батьками і дітьми мають ґрунтуватися на взаємній повазі й довірі; тільки в цьому випадку можуть бути забезпечені основні права дітей та упевненість батьків у належному їх вихованні. У міру зростання дітей і підвищення їхньої відповідальності за власні вчинки має збільшуватися й ступінь довіри до них з боку батьків та розширюватися межі самостійності дітей у прийнятті відповідних рішень.

Звісно, якщо дитина безпідставно пропускає заняття у школі, палить цигарки, виявляє інтерес до наркотиків, - ступінь контролю за їх поведінкою, тому числі й за сферою особистого життя, має бути збільшений. Проте якщо підстав для хвилювань нема і дитина поводить себе належним чином, батьки повинні надавати їй можливість почувати себе вільною від зовнішнього контролю і утримуватися від авторитарних методів виховання.

Діти зацікавлені в недоторканності свого приватного життя навіть більше, ніж дорослі; вони зацікавлені, насамперед, у захисті від вторгнення у своє приватне життя з боку дорослих, у тому числі й батьків. Усе це змушує державу з особливою ретельністю контролювати додержання прав і свобод дітей як соціально вразливої групи осіб.

Деякі автори стверджують, що оскільки діти є «продовженням» своїх батьків, то й ідея «недоторканності приватного життя дітей» є абсурдною і такою, що суперечить усталеному порядку сімейного життя. На їх погляд, утаємниченість приватного життя дітей від батьків тотожна відмежуванню від самого себе. Проте є цілком очевидним, що залежність дітей від батьків змінюється з плином часу. Автономність дитини виявляється вже в ранньому віці і поступово прогресує, аж поки дитина не стане самостійною особистістю, відмінною від батьків. Таке відокремлення ніколи не буває легким і безболісним. При цьому, як правило, простежується суперечність між намаганням молоді якомога швидше отримати самостійність і прагненням батьків зберегти усталені зв’язки якомога довше.

Тому при вирішенні проблем, пов’язаних з регламентацією права на недоторканність приватного життя дітей, слід виходити з наступних міркувань:

  1. Слід поважати права батьків, у тому числі й права щодо виховання своїх дітей. Оскільки не існує єдино правильних способів виховання, суспільство повинно залишити батьків і дітей наодинці, навіть якщо з якимись аспектами виховання оточуючі не згодні (якщо тільки певні методи виховання не є шкідливими для дитини чи протиправними). У батьків можуть бути найрізноманітніші уявлення про те, як виховувати власну дитину, і держава не може втручатися в це, хіба що тільки батьки не виконують своїх обов’язків щодо дитини чи зловживають своєю владою над нею. Це чітко й однозначно передбачено ст.2 протоколу №1 до Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, ст.18 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, ст.5 Конвенції про права дитини.
  2. Діти мають право на самостійну реалізацію і самозахист власного права на недоторканність приватного життя. Коли ж з певних причин дитина не в змозі цього зробити, недоторканість її приватного життя мають забезпечити батьки чи особи, які їх замінюють, і, звичайно, держава.
  3. Передбачене ст.18 Сімейного кодексу України право кожного учасника сімейних відносин, який досяг 14-річного віку, на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу, має цілком поширюватися й на право дитини щодо судового захисту свого права на недоторканність приватного життя.
  4. Недоторканність приватного життя дітей має визнаватися й забезпечуватися у всіх чотирьох його аспектах (проявах): інформаційному, фізичному, територіальному й комунікаційному. При цьому має враховуватися специфіка змісту й обсягу приватного життя дитини, зумовлена особливостями її соціально-психологічного розвитку.
  5. При забезпеченні інформаційного аспекту недоторканності приватного життя (інформаційного прайвесі) дітей слід користуватися загальними принципами діяльності щодо персональної інформації, як-то законність, наявність попередньої згоди суб’єкта, домірність, гарантованість тощо.
  6. У майбутньому законі про забезпечення недоторканності приватного життя або, як варіант, про захист персональних даних, має бути спеціальний розділ про забезпечення даного права щодо соціально вразливих верств населення, у тому числі й щодо дітей. При цьому варто орієнтуватися на положення Закону США «Про захист дитячого прайвесі та батьківські права» (1996 р.).
  7. Враховуючи те, що діти є активними користувачами Інтернету і, як такі, можуть стати жертвами електронного шпигунства чи іншого протиправного втручання в їх приватне життя, особлива увага має бути приділена забезпеченню недоторканності приватного життя дітей в електронних мережах («кіберпросторі»). Взірцем у даному випадку може слугувати американський Закон про захист дитячого прайвесі в електронних мережах (Children’s Online Privacy Protection Act) 1998 р.