І.В. СТРОКОВ
Начальник відділу науки Департаменту освіти та науки МВС України,
кандидат юридичних наук, доцент

Організаційні та правові заходи забезпечення прав потерпілого від злочину

У правоохоронній діяльності та кримінальному судочинстві сьогодні актуальною є проблема забезпечення і поновлення прав потерпілого від злочину. Сьогодні законодавець та науковці головну увагу приділяють особистості злочинця, проблемам забезпечення його прав як громадянина, його правовому і процесуальному статусу, дещо ігноруючи труднощі, з якими стикаються потерпілі під час досудового слідства або судового розгляду.

На нашу думку, необхідно більше уваги приділяти проблемам, з якими стикаються потерпілі від злочину, і які є найгострішими в кримінальному судочинстві. Кримінально-процесуальний кодекс України надає потерпілим відповідний правовий статус, наділяє їх правами і обов’язками, але питання щодо захисту та поновлення їхніх особистих та майнових прав, порушених під час учинення злочину, залишається одним з найскладніших для вирішення. За даними статистики 2002 р., від злочинів постраждало 256 979 осіб, з яких загинуло 9 862. За кримінальними справами подано цивільних позовів на 142,5 млн. грн [1, с. 6-8].

Проблема поновлення особистих і майнових прав особам, які постраждали від злочину, досліджувалася багатьма авторами, серед яких можна назвати В.А. Азарова, Е.Ф. Кунцеву, І.П. Петрухіна, В.В. Савицкого, В.Т. Нора та інших [2, с. 5-8; 3, с. 4-6; 4, с. 12-13]. Проте наявність великої кількості наукових досліджень не знімає зазначеної проблеми при розслідуванні і розгляді кримінальних справ. Практичне забезпечення прав потерпілого висвітлює значні проблеми, що стосуються двох аспектів: процесуального — законодавчі права і гарантії їх забезпечення, та майнового — наявність механізмів відшкодування майнової шкоди, заподіяної злочином зазначеним особам.

Аналізуючи процесуальні аспекти цієї проблеми, слід констатувати неадекватність у співвідношенні прав особи, яка вчинила злочин, та особи, яка потерпіла від нього. Законодавець більше уваги приділяє правам обвинуваченого, механізмам і гарантіям їх реалізації. При цьому чинне законодавство України фактично не передбачає механізмів реального вирішення проблем потерпілих. Так, досліджуючи участь захисника в кримінальному процесі, слід зазначити, що захисник підозрюваного чи обвинуваченого наділяється широкими правами та повноваженнями у кримінальному судочинстві (статті 44-48 КПК). Водночас у ст. 52 КПК України досить стисло йдеться про повноваження представника потерпілого. Стаття 45 КПК України категорично передбачає випадки, за яких участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і при розгляді справи в суді першої інстанції є обов’язковою. При цьому потерпілий як учасник процесу не згадується, навіть якщо він неповнолітній або особа, яка сама не може реалізувати свої права. КПК України (ст. 52) передбачає участь у кримінальному судочинстві представника потерпілого, повноваження якого обмежені межами прав та повноважень потерпілого (ст. 49), що представляє його інтереси. Постає запитання, чому представник потерпілого не захищає його права та інтереси? [5; 4]. Це питання лишається нез’ясованими й у Проекті КПК, що розглядається Верховною Радою України. Таке становище не збігається із засадами Конституції України, яка визначає, що людина є найвищою соціальною цінністю і діяльність держави спрямована на забезпечення її прав і свобод та створення гарантій для цього [6, с. 32]. Для усунення такої різниці участі у кримінальному процесі захисника необхідно надати однакові права обом сторонам — захисту та обвинуваченню потерпілого, що відповідатиме принципам кримінального процесу.

Завдання приведення кримінально-процесуального законодавства у відповідність до Конституції України, узгодженості з іншими законами та міжнародними стандартами у галузі кримінального провадження та створення гарантій забезпечення прав потерпілих передбачені у Проекті КПК України, підготовленому групою народних депутатів С.А. Івановим, Ю.А. Кармазіним, М.А. Маркушем, В.Р. Мойсиком, М.В. Оніщуком та ін. [8, с. 1-12]. Але реальних механізмів для вирішення проблем потерпілих у ньому немає. Їх процесуальний статус фактично лишається незмінним.

Зазначена категорія учасників кримінального процесу потребує найпильнішої уваги і турботи з боку держави, оскільки вона не забезпечила їм захисту від злочинних посягань. Крім того, наявні механізми не забезпечують поновлення їхніх прав та майна. За сучасних умов існує багато пропозицій щодо вирішення питання відшкодування шкоди потерпілим від злочину, але у кримінально-процесуальному законодавстві поки що відсутні реальні механізми, які забезпечили б швидке і повне відновлення.

Діючий інститут цивільного позову в кримінальній справі не виправдовує себе, оскільки немає ефективних механізмів його практичної реалізації. Повернення сум, що підлягають виплаті як відшкодування майнової і моральної шкоди, з багатьох причин триває роками, а через те, що багато злочинів залишаються нерозкритими, потерпілі взагалі не мають можливості задовольнити свої позовні вимоги [7, с. 86-87].

Існує ще чимало причин, з яких збитки потерпілим від злочину не можуть бути відшкодовані. Тому сьогодні актуальними є питання зміни концептуальних підходів до відшкодування збитків потерпілим з метою встановлення реальних гарантій забезпечення їхніх порушених прав. Постановка та розв’язання зазначеної проблеми має важливе прикладне значення, оскільки сьогодні необхідний реальний і дієвий захист порушених злочином прав і законних інтересів громадян. Актуальність розгляду даного питання визначається і новими вимогами суспільства до забезпечення прав громадян. У Конституції України закріплена відповідальність держави перед особою щодо забезпечення захисту її прав і свобод. Беручи на себе такі зобов’язання, держава повинна передбачати відповідні засоби та механізми реалізації відновлення прав, зокрема і майнових, осіб, які потерпіли від злочину. За сучасних умов та існуючих механізмів поновлення прав потерпілих, ці особи тривалий час після вчинення злочину, а в окремих випадках і після покарання злочинця, чекають на відшкодування збитків. Тому, на нашу думку, розв’язання зазначеної проблеми необхідно здійснювати за рахунок держави, і вони мають право розраховувати на її допомогу. При її розв’язанні слід врахувати наявний історичний досвід багатьох країн світу.

Для обґрунтування такої тези проаналізуємо положення міжнародних актів. Питання відшкодування збитків жертвам злочину докладно визначені в "Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою", прийнятій Генеральною Асамблею ООН у 1985 р. Так, у випадках, коли компенсацію неможливо одержати в повному обсязі за рахунок винного у вчиненні злочину, державі варто вжити всіх заходів щодо надання фінансової компенсації постраждалим від злочинів [9, с. 110], які мають право на якнайшвидшу компенсацію за завдані їм збитки відповідно до національного законодавства, і в цих цілях варто сприяти створенню, укріпленню і розширенню громадських фондів для надання компенсації постраждалим від злочинів. На VII Конгресі ООН (Мілан, 1985 р.) дослідження проблем постраждалим від злочинів стало одним з основних напрямів його діяльності. Констатувалося, що незбалансованість економічних і соціальних перетворень у багатьох країнах сприяє зростанню злочинності. У прийнятому Конгресом підсумковому документі —"Міланському плані дій" рекомендовано приділяти неослабну увагу вдосконаленню систем кримінального правосуддя з метою зміцнення їх здатності реагувати на зміни суспільних умов і потреб (п. 5h); державам-членам активізувати свої зусилля щодо забезпечення якомога ширшої участі громадськості у попередженні злочинності й боротьбі з нею.

Не стоїть осторонь від зазначених проблем і Рада Європи. Європейська конвенція про відшкодування збитків потерпілим від злочинів із застосуванням насильства (ЕТS № 116) відкрита для підписання державами-членами Ради Європи у Страсбурзі 24 листопада 1983 р. За цією Конвенцією сторони мають передбачити у своєму законодавстві чи у своїй адміністративній практиці процедуру відшкодування за рахунок державних коштів потерпілим від умисних правопорушень із застосуванням насильства, які призвели до тілесних ушкоджень або смерті.

Зазначені проблеми розглядаються і вирішуються в більшості країн світу, тому цілком справедливо, якщо наша держава візьме на себе обов’язок надання допомоги постраждалим від злочину з метою швидкого й ефективного усунення всіх його наслідків. Правові норми, що передбачають компенсацію потерпілим від злочину за рахунок держави, діють у законодавстві Австралії, ФРН, Франції, Великобританії, США, Австрії та інших країн, де передбачено виплату компенсацій із спеціальних державних або суспільних фондів.

При вирішенні питання про надання допомоги державою потрібно також визначити коло осіб, які одержуватимуть таку компенсацію. Використовуючи досвід інших країн, до них можна віднести безпосередніх жертв злочинів і їх близьких родичів (утриманців) у випадку смерті потерпілих.

При відшкодуванні збитків за рахунок держави необхідно окреслити умови, коли таке відшкодування має застосовуватись. Приміром, компенсація виплачуватиметься лише в тих випадках, коли завдані злочином збитки неможливо відшкодувати за рахунок винного. Але при цьому слід враховувати, що з моменту вчинення злочину до вирішення питань щодо відшкодування збитків найчастіше лине якийсь час. Через це питання відшкодування збитків, які заподіяно злочином, зважаючи на вищезазначені умови, вирішується не на користь потерпілого. Тому пропонуємо викласти зазначені умови в такій редакції: збитки від злочину мають відшкодуватися негайно після встановлення факту їх заподіяння злочинцем та їх розміру. Якщо неможливо їх відшкодувати за рахунок винного, держава та її відповідні органи вживають заходів щодо поновлення порушених майнових прав потерпілого та встановлюють механізми їх повернення державі злочинцем.

Однак обмежуватися лише цим, принаймні, недоцільно. Зрозуміло, що при сучасному економічному становищі країни розраховувати на вирішення питань поновлення прав потерпілих від злочину державою, практично неможливо, реальніше створити спеціальні фонди, за кошти яких відшкодовуватимуться збитки, заподіяні жертвам злочинів. Створюючи такі фонди необхідно врахувати наявний досвід європейських країн. Так, у багатьох країнах Європи чітко визначене коло дій, збитки від яких відшкодовуватимуться за рахунок держави з спеціальних фондів: навмисні тяжкі злочини (убивства, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень і інші злочини, внаслідок яких заподіяно значні збитки потерпілим) [6, с. 87]. Це дозволить уникнути виплати компенсації з цього фонду за незначну шкоду, що може відшкодовуватись з інших джерел, а також шкоду за необережні злочини, що має відшкодовуватися за рахунок страхових коштів.

На нашу думку, для розв’язання зазначеної проблеми необхідний комплексний підхід, заснований на створенні механізмів з надання допомоги постраждалим від злочинів державою і законодавчих гарантій реального поновлення порушених майнових прав особи, завданої шкоди її здоров`ю та впровадження інших механізмів, приведення у дію яких забезпечить швидке й ефективне усунення шкідливих наслідків злочину для осіб, які потерпіли від нього.



Список використаних джерел

  1. Звіт перед українським народом. Міліція України. — 2003. — № 1. — 24 с.
  2. Азаров В.А. Деятельность органов дознания, предварительного следствия и суда по защите имущественнвх интересов граждан. — Омск, 1990.
  3. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. — К., 1989.
  4. Савицький В.В. Возмещение ущерба — государством. Но кем именно, в каких случаях и из каких средств? // Советская юстиция. — 1992. — № 6.
  5. Гарник М. Проблеми захисту прав потерпілих від злочину // Вісник прокуратури. — 2002. — № 3.
  6. Коментар до Конституції України. — К.: АТ "Книга", 1996. — 376 с.
  7. Ларин А.М. Защита прав человека и гражданина в уголовном судопроизводстве // Конституция Российской Федерацию и совершенствование механизмов защиты прав человека. — М., 1994.
  8. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект Верховної Ради України. Рег. № 3456-1 від 19.05.2003. — 290 с.
  9. Декларация основных принципов правосудия для жертв преступлений и злоупотреблений властью // Права человека.— М.: Международные отношения, 1985.