Юрченко М.М.
завідувач кафедри конституційного та міжнародного права Одеського державного університету внутрішніх справ,
кандидат політичних наук

Розвиток законодавства про мови як механізм реалізації культурних прав громадян України

Духовне відродження українського народу нерозривно пов’язане з докорінною зміною статусу державної мови, яка виступає важливим фактором розвитку нації, світоглядного виховання громадян, зміцнення держави. Відповідальність за стан використання державної мови несуть, насамперед, місцеві органи влади. Їх продумані, обґрунтовані рішення та цілеспрямована зважена діяльність упереджають конфліктні ситуації в цій сфері, забезпечують мир та злагоду в суспільстві, толерантність різних етнічних груп. Найбільш очевидною формою репрезентації культурних прав громадян є мова.

Світ сприймається і пізнається етносами, кожною людиною через національні мови, а тому навіть часткова втрата мови етносом веде до розмивання етнокультурної ідентичності, денаціоналізації. Голова українського товариства «Просвіта», лауреат Шевченківської премії П. Мовчан висловив свою позицію щодо сутності мови: «Мова є вмістилищем всього сутнісного, вона безпараметрова, кордони її ніколи не збігаються з географією. І вона ніколи не вкладається в жодну з існуючих формул. Вона і велика, і солодка, і глибока, і лунка, і запашна... Слово — це душа». [8, С. 90]

Мова в державотворчому процесі розглядається як могутній фактор консолідації держави і тому є одним із ефективних чинників державотворення. На сьогодні необхідно виробити стратегію мовної політики для використання її потенціалу у справі консолідації української держави. У світлі євроінтеграційного курсу, проголошеного Україною, для нашої держави є надзвичайно актуальним формування розуміння важливості мовної політики на державному рівні. Загальним правилом мовного регулювання в Європі є те, що статус офіційних мов і офіційні засади мовної політики фіксуються в перших розділах конституцій, які визначають основи державного і конституційного ладу відповідної держави. Отже, офіційна мова вважається невід'ємною ознакою держави та елементом її конституційного ладу, це зумовлено тим, що вона є важливим інструментом організації впорядкованого державного управління і забезпечення політичної єдності держави.

Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН Загальна декларація прав людини проголосила, що „кожна людина, як член суспільства, має право на.....здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у ....культурній галузі за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави” [2, Ст. 22] Опираючись на Декларацію, конституції європейських держав встановлюють, що питання визначення статусу мов, як і загального порядку їх застосування відносяться до компетенції вищих законодавчих органів держави і регулюються виключно законом. Аналіз правового регулювання мовного питання в Україні дає підстави для висновку про принципову відповідність українського мовного законодавства європейським стандартам.

28 жовтня 1989 р. був прийнятий «Закон про мови в Українській РСР». У цьому документі державною оголошувалась українська мова, але наголошувалося невід’ємне право самих громадян вибирати мову міжособового спілкування. Мовою міжнаціонального спілкування оголошувалася російська мова. Крім того передбачалося створення необхідних умов для розвитку і використання мов інших національностей. [3]

Основоположні норми цього Закону про державність української мови, застосування та захист мов національних меншин підтверджені діючою Конституцією України, зокрема статтею 10, [1] і конкретизовані рішенням Конституційного суду України про тлумачення цієї статті. В Україні діє норма, відповідно якої в роботі державних органів, установ і підприємств та органів місцевого самоврядування, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть поряд з державною українською мовою використовуватись інші національні мови. Це відкриває великі юридичні і практичні можливості для застосування мов національних меншин. Надання російській мові статусу регіональної, за рішенням деяких органів місцевого самоврядування, є необґрунтованим, безпідставним і антиконституційним, оскільки статус мов і порядок їх застосування відповідно до Конституції України можуть визначатись лише законами України. Правовий нігілізм, продемонстрований цими органами, не виправдовує і посилання на Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, оскільки цей документ не регламентує порядок надання будь-якого мовного статусу, а лише запроваджує певні механізми захисту мов меншин, насамперед, тих, що опинилися під загрозою зникнення.

Сучасний незадовільний стан функціонування української мови, як консолідуючого чинника, частково пояснюється відсутністю державницької концепції мовної політики в Україні. Показовою, в цьому сенсі, є історія ратифікації Україною "Європейської хартії регіональних мов або мов меншин". Європейська хартія регіональних мов або мов меншин була розроблена під егідою Ради Європи й відкрита для підписання 5 листопада 1992 року. Україна підписала Хартію 2 травня 1996 року. Верховна Рада України прийняла закон про її ратифікацію 24 грудня 1999 р., [4] однак рішенням Конституційного Суду від 12 липня 2000 року цей закон був визнаний неконституційним через порушення процедури його підписання. [5] У зв’язку з цим Хартію було повторно внесено на розгляд Верховної Ради і ратифіковано 15 травня 2003 року. [6]

З метою покращення стану справ у сфері розвитку української мови Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова № 1546 від 2 жовтня 2003 р. «Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки». Цією постановою, зокрема, доручалося Раді Міністрів Автономної республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям розробити і затвердити у тримісячний строк регіональні програми розвитку і функціонування української мови та під час складання проектів місцевих бюджетів на 2004-2010 роки передбачати кошти для їх виконання.

В загальній частині Постанови зазначається, що "у державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль. Разом з тим у останні роки не забезпечується її належний розвиток … існує гостра потреба в активізації цілеспрямованої роботи над забезпеченням використання української мови у засобах масової інформації, сфері культури, освіти та науки, в інформаційних технологіях, рекламі тощо". Більше того, зазначено, що "мова як важливий показник національної ідентичності була і залишається об'єктом державної підтримки та регулювання" [7], а в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя, потребують удосконалення правові норми, що регулюють її функціонування. Основними завданнями Програми визначено зміцнення статусу української мови як державної.

Втім, питання мови, мовної політики, статусу української мови і статусу мови російської завжди були достатньо значущими для суспільства й неоднозначно сприймалися та розумілися в різних українських регіонах. На превеликий жаль питання мови, а скоріше, спекуляції на цьому питанні, використання мовних реалій у цілях політичних фактично є чинником який поляризує суспільство, сприяє остаточному зміцненню вододілу між регіонами України. Підтвердженням цього є розроблений проект закону України «Про гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської мови, а також регіональних мов або мов меншин в Україні» розроблений представниками Партії регіонів. Цей Закон спрямований на реалізацію положень статей 10, 11, 24 та 53 Конституції України щодо гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської мови, а також регіональних мов або мов меншин в Україні. Хоча є нагальна потреба в такому законі, але виникають питання щодо переліку мов зазначених в ньому, чому в нього не включені вірменська, німецька мови. Не зовсім доречно в цьому переліку виглядає російська мова, котра фактично є домінуючою в інформаційному просторі України.

Подолання негативних тенденцій у сфері мовної політики потребує адекватних кроків у цьому напрямку. Лише усвідомлення на державному рівні важливості мовного питання у формуванні консолідованого суспільства здатне забезпечити позитивні зрушення у цій сфері. Як показали вибори Президента України 2004 р. та дострокові вибори до Верховної Ради України 2007 р., проблема здійснення мовної політики в нашій державі залишається надзвичайно гострою і може створювати відчутні загрози національній безпеці України.

Мовний фактор важко переоцінити в аспекті формування національної самосвідомості. Людина, яка за національною ознакою не належить до певної соціально-етнічної спільноти, проте перебуває в її культурній сфері, неминуче набуває психологічних і поведінкових рис, які щодалі більше зближують її зі знайденою соціально-етнічною спільністю і водночас відрізняють від родової.

Враховуючи, що значні розбіжності регіонів за багатьма параметрами часто стають причиною відцентрових явищ в українській державі, мовний фактор може і має бути використаний як консолідуючий у процесі формування української політичної нації.

Список використаних джерел

  1. Конституція України: прийнята на V сесій Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
  2. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. (Док. ООН/РЕS/217 A)
  3. Закон про мови в Українській РСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1989. – № 28.
  4. Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 3. – Ст. 24.
  5. Рішенням Конституційного Суду від 12 липня 2000 року // Офіційний вісник України. – 2000. – № 29. – Ст. 1232.
  6. Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 30. – Ст. 259.
  7. Постанова Кабінету Міністрів України № 1546 від 2 жовтня 2003 р. «Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки» // Офіційний вісник України. – 2003. – № 40. – Ст. 2105.
  8. Мовчан П. Мова - явище космічне. – К.: Просвіта, 1994. – С. 90.