КОНЦЕПЦІЯ вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. (Схвалено Указом Президента України від 10 травня 2006 року N 361/2006)
Указ
Президента України
Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів
З метою утвердження в Україні верховенства права та впровадження європейських стандартів у національну систему судового устрою і судочинства постановляю:
Схвалити Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (додається).
| Президент України | В. ЮЩЕНКО |
| м. Київ 10 травня 2006 року N 361/2006 |
СХВАЛЕНО
Указом Президента України
від 10 травня 2006 року N 361/2006
КОНЦЕПЦІЯ
вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів
Розділ I. Мета та завдання Концепції
Метою Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (далі - Концепція) є забезпечення становлення в Україні судівництва як єдиної системи судового устрою та судочинства, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і гарантує право особи на справедливий суд.
Завданнями Концепції, що випливають з її мети, є:
створення цілеспрямованої, науково обгрунтованої методологічної основи розвитку правосуддя в Україні на найближчі десять років;
визначення шляхів удосконалення законодавства у цій сфері;
усунення негативних тенденцій, що мають місце внаслідок непослідовності здійснення попередньої судової реформи;
забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в діяльності судів, оптимізації системи судів загальної юрисдикції;
посилення гарантій незалежності суддів;
якісне підвищення фахового рівня суддівського корпусу;
підвищення статусу суддів у суспільстві;
істотне поліпшення умов професійної діяльності суддів;
радикальне поліпшення стану виконання судових рішень;
створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв'язання спорів.
Судову реформу в Україні започатковано в часи здобуття державної незалежності. Головна мета на той час полягала в тому, щоб утвердити судову владу як незалежну гілку влади в рамках системи поділу влади у демократичному суспільстві. Незважаючи на позитивні здобутки на цьому шляху, процес становлення незалежного судівництва в Україні характеризувався суперечливістю та непослідовністю. Далися взнаки консерватизм у підходах до реформування та брак чіткого бачення того, якою має бути судова система в державі, що керується верховенством права. За таких обставин на даний час українські суди ще не стали дієвим інститутом захисту прав людини, рівень довіри до них з боку суспільства лишається вкрай низьким. Головними причинами такого стану є:
1. Відсутність системного й узгодженого бачення дальшого здійснення судової реформи.
Концепція судово-правової реформи 1992 року, відігравши важливу роль у становленні судової влади в Україні, практично втратила значення програмного документа після прийняття Конституції України 1996 року, хоча деякі положення Концепції ще тривалий час зберігали свою актуальність.
У Конституції України систему правосуддя окреслено у загальному вигляді, визначено лише засади її організації та діяльності.
У зв'язку з цим є нагальна потреба у виробленні та законодавчому закріпленні чіткого і системного бачення стратегії реформування правосуддя.
2. Невідповідність системи судів загальної юрисдикції вимогам Конституції України, видам та стадіям судочинства.
Існуюча система судів загальної юрисдикції не повною мірою відповідає конституційним засадам організації правосуддя. Нераціональна побудова системи судових установ та розподіл між ними юрисдикції нерідко спричиняють розгляд спору різними судами одного рівня та несправедливе обмеження права на оскарження судових рішень в окремих категоріях справ. Дотепер не завершено формування цілісної системи адміністративних судів, обов'язком яких є захист прав і свобод особи в її відносинах із суб'єктами владних повноважень.
3. Незавершеність реформи процесуального права.
Справедливе судочинство та належний захист прав і свобод людини можливі лише за наявності досконалого процесуального законодавства. Проте правове регулювання кримінального судочинства в Україні залишається нереформованим ще з радянських часів: Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року, незважаючи на деяке оновлення, не відповідає вимогам захисту прав людини відповідно до європейських стандартів.
Господарські суди розглядають спори за правилами, що не відповідають сучасним тенденціям розвитку цивільного судочинства.
Незважаючи на ухвалення Кодексу адміністративного судочинства України, дотепер не прийнято закон про адміністративні процедури, де було б визначено стандарти відносин особи з органом влади (посадовою особою), додержання яких мають перевіряти адміністративні суди.
4. Перевантаженість судів та недостатня прозорість їх діяльності.
Через недосконалість судових процедур, а також не завжди виправдане розширення компетенції судів, зокрема щодо розгляду питань про так звані адміністративні правопорушення, судді не мають можливості своєчасно і якісно розглядати справи.
Нерідко суди повертають позовні заяви необгрунтовано, судді зволікають з розглядом справ та ухвалюють судові рішення поза межами розумних строків. Не розроблено чіткого механізму відповідальності судів за тяганину під час розгляду справ, а також суддів за некваліфіковане здійснення суддівських функцій. Нераціонально розподілено штатні суддівські посади між судами, що є причиною перевантаження одних судів і недовантаженості інших.
Відсутність ефективної системи правової допомоги, зокрема безоплатної для малозабезпечених, істотно перешкоджає доступу до правосуддя.
Інформація про порядок звернення особи до суду є недостатньо відкритою, часом незрозумілою. Тексти судових рішень переважно є недоступними для осіб, які не були залучені до справи, але інтересів яких рішення безпосередньо стосуються. Рішення судів нижчого рівня практично не публікуються. Через брак приміщень для проведення судових засідань судді часто розглядають справи в робочих кабінетах, має місце практика здійснення судочинства з порушенням принципів відкритості (публічності) судового процесу, не забезпечено повсюдно повної фіксації судового процесу технічними засобами.
5. Чинники, що перешкоджають незалежності судді.
Процедура добору суддів є непрозорою, що може створювати сприятливі умови для зловживань та залежності суддів від посадових осіб, задіяних у цій процедурі.
Немає чітко встановленої законом системи визначення суддівської винагороди, неналежний рівень матеріального забезпечення суддів зумовив непривабливість посади судді для висококваліфікованих юристів. Водночас наявність сприятливих умов для одержання на цій посаді певних вигод, сумнівних з точки зору законності, перетворює ці посади на привабливі для осіб, цілі яких не мають нічого спільного з неупередженим правосуддям.
Судді, які перебувають на адміністративних посадах, здійснюють не властиві для посади судді адміністративно-господарські функції. Голови судів розподіляють справи між суддями, формують колегії суддів для розгляду справ, мають вплив на вирішення питань кар'єри та соціального забезпечення суддів (відпустки, премії тощо).
Нерідко при ухваленні рішень на суддів чиниться тиск як з боку представників органів влади, так і з боку заінтересованих осіб. Недосконала процедура відкриття провадження у кримінальних справах щодо суддів дозволяє використовувати її для впливу на них зі сторони обвинувачення.
Великою загрозою для незалежності суддів є недостатній рівень їх матеріального та соціального забезпечення, особливо у місцевих судах, а також неналежне фінансування судів, що змушує суди вишукувати інші можливості для забезпечення потреб у якісному здійсненні правосуддя.
6. Неналежний рівень кваліфікації значної частини суддівського корпусу та малоефективність системи професійної відповідальності суддів.
На посаду судді не завжди призначаються особи, які мають достатній освітній рівень та високі професійні і моральні якості. Не створено належної системи підготовки та перепідготовки суддів. Неефективна система відповідальності суддів в одних випадках дозволяє їм уникати професійної відповідальності, в інших - створює сприятливі умови для тиску на тих суддів, які у своїй діяльності виявляють незалежність і принциповість.
7. Недостатнє фінансування судової влади.
Усталилася практика визначення в Державному бюджеті України видатків на утримання судової влади, які є значно меншими від необхідних для забезпечення реальних потреб судів, особливо тих, що пов'язані зі здійсненням правосуддя. Державне мито, яке сплачується за звернення до суду, не спрямовується безпосередньо на потреби судів. Здебільшого його розмір є надто низьким. Незважаючи на те, що роль і функції судів та навантаження на них радикально змінилися, методика визначення щорічних видатків на їх утримання не зазнала істотних змін.
8. Неефективність системи виконання судових рішень.
Існуюча система виконання судових рішень є малоефективною. Фактично відсутня система контролю за діяльністю державної виконавчої служби. Європейський суд з прав людини в рішеннях проти України найчастіше констатує порушення права на справедливий суд саме внаслідок невиконання рішень національних судів.
Розділ II. Завдання дальшого розвитку правосуддя
Завданням дальшого розвитку правосуддя є реальне утвердження верховенства права у суспільстві і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді. Сутність верховенства права полягає в тому, що права людини та основоположні свободи є тими цінностями, що формують зміст і спрямованість діяльності держави. Однак верховенство права так і залишатиметься доктриною, позбавленою практичного значення, допоки судді не керуватимуться у своїй професійній діяльності принципом верховенства права.
Дальший розвиток правосуддя в Україні має бути спрямований на утвердження верховенства права через забезпечення:
доступності правосуддя;
справедливої судової процедури;
незалежності, безсторонності та професіоналізму суддів;
юридичної визначеності, однаковості судової практики і відкритості судових рішень;
ефективності судового захисту.
1. Доступність правосуддя
Вільний доступ до правосуддя є конституційним правом особи і основою справедливого судочинства.
Принцип вільного доступу до правосуддя передбачає обов'язок судів не відмовляти у розгляді справ компетентної юрисдикції з метою захисту порушеного права, свобод та інтересів особи, територіально зручне місцезнаходження судів, наявність достатньої кількості судів і суддів на території України.
Судові витрати, які несе особа, не повинні бути перешкодою для судового захисту її прав. Отже, вимогу про доступність правосуддя буде додержано лише тоді, коли буде створено ефективну систему надання правової допомоги, особливо малозабезпеченим.
Однією з важливих умов доступності правосуддя є поінформованість особи про організацію і порядок діяльності судів; правосуддя не стане доступним, якщо система судів лишатиметься для особи складною та незрозумілою щодо визначення компетентного суду для вирішення її справи.
Водночас доступність до правосуддя не виключає можливості для особи вирішити свій спір у позасудовому порядку. Держава повинна сприяти розвитку таких недержавних інституцій, як третейські суди, посередники (медіатори) тощо, які допомагають залагодити спір, не доводячи його до суду.
2. Справедлива судова процедура
Вимога справедливої судової процедури є визначальним складником верховенства права. Така процедура має бути створена на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, змагальності, диспозитивності, гласності, відкритості та обов'язковості виконання судових рішень. Будь-яке відхилення від цих засад можливе лише у передбачених законом випадках.
Правосудність судового рішення визначається згодою з ним сторін, а також наявністю права на оскарження та перегляд рішення в суді вищої інстанції.
Правила судочинства не повинні бути переобтяжені формальностями. Для забезпечення права особи на швидке поновлення своїх прав, особливо у нескладних справах, судову процедуру доцільно спростити там, де таке спрощення не порушуватиме інтересів сторін у справедливому вирішенні справи.
Одночасно потрібно передбачити ефективні механізми для запобігання недобросовісному використанню учасниками судочинства своїх процесуальних прав, а також відповідальність за невиконання процесуальних обов'язків.
3. Незалежність, безсторонність та професіоналізм суддів
Неодмінними умовами справедливого судочинства є незалежність, безсторонність та професіоналізм судді.
Організація судової системи і судочинства має запобігати будь-яким спробам чинити тиск на суддів та виникненню найменших сумнівів щодо неупередженості та професіоналізму суддів.
Система добору кандидатів на посаду судді, престижність і авторитет посади судді мають забезпечувати формування висококваліфікованого і високоморального корпусу суддів. Спеціалізація судів і суддів повинна стати однією з гарантій якісного, професійного вирішення судових справ.
Механізм відповідальності суддів має гарантувати ефективне і своєчасне реагування на прояви їхнього свавілля чи некомпетентності.
4. Юридична визначеність, однаковість судової практики і відкритість судових рішень
Судові рішення мають відповідати критеріям юридичної визначеності та однаковості практики. Цього необхідно досягати незалежно від якості законодавства, яке, не виключено, може бути нечітким, суперечливим або таким, що містить прогалини. Суд, застосовуючи положення закону, повинен ураховувати цілі та намір законодавця, інтерпретувати його, виходячи з принципу верховенства права.
Відкритий доступ до судових рішень має стати однією з найефективніших форм контролю громадськості за діяльністю судової влади, що сприятиме однаковому застосуванню законів і передбачуваності результатів вирішення аналогічних справ. Повинні бути передбачуваними й юридичні наслідки ухваленого судового рішення для особи. Обмеження щодо відкритості судових рішень може встановлюватись лише законом.
5. Ефективність судового захисту
Вирішення справи в суді без невиправданого і необгрунтованого зволікання є запорукою ефективного захисту особою своїх прав. У той самий час судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвим, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням.
Розділ III. Система судів
Правильно організована система судів є однією з гарантій справедливого і ефективного судочинства. Існуюча система судів загальної юрисдикції потребує вдосконалення з метою реалізації засад, визначених Конституцією України, вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо забезпечення права на судовий захист та положень нового процесуального законодавства.
Система судів загальної юрисдикції повинна будуватися на принципах:
спеціалізації - суди мають бути організовані з урахуванням особливостей предмета судових справ за відповідною юрисдикцією та зумовленого цими особливостями виду судочинства;
територіальності - суди мають бути утворені так, щоб їх юрисдикція охоплювала певну територію держави, виходячи з потреби наближення судочинства до людини;
інстанційності - суди мають бути організовані так, щоб забезпечити право на перегляд судового рішення у суді вищого рівня.
1. Спеціалізація має охоплювати всю систему судів загальної юрисдикції, а не лише окрему її частину, що дасть змогу підвищити оперативність та якість вирішення судових справ. Спеціалізація судів має відбуватися за галузевою ознакою та обумовленим нею видом судочинства. Це дозволяє вирізняти у межах загальної юрисдикції цивільну, кримінальну, адміністративну, а також господарську юрисдикцію як особливий різновид цивільної юрисдикції.
На початковому етапі реформи загальні суди доцільно визнати спеціалізованими з розгляду цивільних, кримінальних, а також адміністративних справ, підсудних місцевим загальним судам. Поряд із загальними судами діють суди окремих судових юрисдикцій - господарські та адміністративні.
На наступному етапі реформи необхідно запровадити спеціалізацію судів із поділом на цивільні, кримінальні та адміністративні, передбачивши в них спеціалізацію суддів (колегій суддів, палат з розгляду окремих категорій справ), у тому числі за суб'єктною ознакою (наприклад, у справах щодо неповнолітніх).
2. Територіальну організацію місцевих та апеляційних судів не потрібно жорстко прив'язувати до адміністративно-територіального поділу, а слід визначати, виходячи з об'єктивних критеріїв, спрямовуючи на забезпечення наближеності місцевих і апеляційних судів до людини та водночас незалежності суддів від місцевої влади. Юрисдикцію кожного суду одного рівня доцільно поширити на територію з приблизно однаковою чисельністю населення, місцезнаходження суду необхідно визначати з урахуванням транспортних зв'язків, у найменуванні місцевих та апеляційних судів слід використовувати назву населеного пункту за їх місцезнаходженням.
Оптимальне поєднання критеріїв доступності судів і незалежності суддів породжує необхідність запровадження дворівневої структури місцевих судів.
На першому, найбільш наближеному до людей рівні - район чи місто - діють місцеві суди, які вирішують у першій інстанції цивільні, нескладні кримінальні та адміністративні справи відповідно до спеціалізації суддів. Організація судів не повинна залежати від організації місцевого самоврядування. В разі утворення кількох судів у містах із районним поділом недоцільно прив'язувати юрисдикцію цих судів до території району, оскільки рішення органу місцевого самоврядування про реорганізацію районів змушуватиме змінювати кількість таких судів, навіть за відсутності об'єктивної потреби в цьому. У місті з районним поділом можуть бути утворені дільничні суди з визначенням територіальних меж їх юрисдикції.
Для другого рівня організації місцевих загальних судів слід утворити (шляхом виокремлення з існуючих загальних апеляційних судів) окружні кримінальні суди для розгляду кримінальних справ, які на даний час підсудні апеляційним судам як судам першої інстанції, та інших категорій складних кримінальних справ. У цих судах повинен функціонувати суд присяжних. Реалізація цього підходу забезпечить більш професійне здійснення правосуддя у кримінальних справах внаслідок поглиблення спеціалізації судів, а також позбавить апеляційні загальні суди не властивих їм функцій суду першої інстанції. За таких обставин відпаде потреба в існуванні Апеляційного суду України, що, зокрема, дозволить уникнути значних витрат на конвоювання підсудних, яких тримають під вартою, та витрат, пов'язаних із викликом учасників кримінального судочинства. Утворення окружних кримінальних судів стане першим кроком до створення системи спеціалізованих кримінальних судів.
Місцеві спеціалізовані суди доцільно утворювати в межах області або її частини. Ці суди мають бути здатними забезпечити оперативне, кваліфіковане та неупереджене вирішення у першій інстанції складних справ, зокрема тих, у яких високою є ймовірність тиску на суддів.
Апеляційні суди мають діяти або в межах території однієї області, або в межах частини території однієї області, або в межах території кількох областей - залежно від потреб у кожному виді судочинства.
Кількість посад суддів у місцевих та апеляційних судах доцільно визначати на основі розрахунку середньої кількості судових справ, яка припадає на відповідну територію, поділеної на норматив навантаження на одного суддю. Норматив навантаження має залежати від кількості судових справ, правильному вирішенню яких суддя може приділити достатню увагу.
3. Інстанційна організація судів повинна забезпечити правосудність рішення. Особі має бути гарантовано право на перегляд її справи судом апеляційної інстанції з огляду на правильність установлення фактів і застосування права. Виходячи з необхідності однакового застосування права на всій території України, учасник судового процесу після апеляційного розгляду справи має бути наділений правом оскаржити судові рішення першої та апеляційної інстанцій до суду касаційної інстанції (відповідного вищого суду), крім випадків, установлених законом, щодо правильності застосування права.
Систему судових інстанцій потрібно організувати, виходячи з необхідності забезпечення учасникам судочинства рівних прав на оскарження судових рішень. Для цього кожен суд має виконувати функції лише однієї інстанції: місцеві суди - першої інстанції, апеляційні суди - апеляційної інстанції, вищі суди - касаційної інстанції, Верховний Суд України - касаційної інстанції у виняткових випадках.
Такий підхід зумовить необхідність утворення в системі загальних судів Вищого цивільного суду (як касаційної інстанції для справ цивільної юрисдикції) та Вищого кримінального суду (як касаційної інстанції для справ кримінальної юрисдикції).
У разі виявлення різного застосування норми права судами окремих спеціалізованих юрисдикцій та в інших виняткових випадках, визначених законом, правосудність судових рішень має забезпечувати найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції - Верховний Суд України.
4. У судовій системі України не повинно бути такого виду судів, як військові суди. Судді військових судів мають особливий статус, зокрема перебувають на військовій службі, мають військові звання, отримують доплати за військові звання. Це суперечить принципу єдності статусу суддів, є несумісним з вимогами щодо незалежності та безсторонності судді і не відповідає європейським стандартам, як їх тлумачить Європейський суд з прав людини.
До повного скасування інституту військових судів ці суди можуть зберігатися лише як суди кримінальної юрисдикції для розгляду справ про військові злочини у першій інстанції. Особливості діяльності судів в умовах воєнного стану та у зв'язку з перебуванням підрозділів Збройних Сил України за кордоном необхідно визначити законом.
5. У сфері розвитку адміністративної юстиції першочерговим кроком має стати завершення формування системи адміністративних судів, вищим судовим органом яких є Вищий адміністративний суд України. Необхідно прискорити утворення апеляційних адміністративних судів та окружних адміністративних судів, зокрема забезпечити їх належними приміщеннями, а також призначити та обрати суддів до їхнього складу. З метою забезпечення незалежності суддів від впливу місцевої влади територіальна юрисдикція цих судів не повинна бути жорстко прив'язаною до адміністративно-територіального устрою. Окружні адміністративні суди необхідно утворити в межах території області або частини її території з урахуванням чисельності населення та транспортних зв'язків. Виходячи з особливостей предмета адміністративної юрисдикції, законом мають бути встановлені спеціальні вимоги до кандидатів на посаду судді адміністративного суду.
6. У майбутньому на основі загальних судів необхідно окремо утворити кримінальні суди, а на основі загальних та господарських судів - цивільні суди. Таким чином, систему судів загальної юрисдикції складатимуть: цивільні, кримінальні та адміністративні суди. Цивільні суди розв'язуватимуть усі приватноправові спори за правилами цивільного судочинства; адміністративні суди в порядку адміністративного судочинства - публічно-правові спори, крім справ конституційної та кримінальної юрисдикцій; кримінальні суди - справи про кримінальні правопорушення за правилами кримінального судочинства. Найдоступніші для населення місцеві суди районного (міського) рівня й надалі розглядатимуть цивільні, нескладні адміністративні та кримінальні справи.
7. Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції. Конституційну процедуру його формування змінювати недоцільно, але на законодавчому рівні потрібно запобігти ситуаціям, коли здійснення Конституційним Судом України своїх повноважень залежить від одного з органів, до повноважень яких належить формування його складу. Слід також визначити законом процедуру конституційного судочинства.
Розділ IV. Судочинство
Правила судової процедури мають слугувати ухваленню правосудного рішення у справі та забезпечувати рівні гарантії учасникам процесу щодо судового захисту їхніх прав.
1. Судочинство як найдієвіший інститут забезпечення верховенства права має грунтуватись, зокрема, на таких загальних принципах:
законність, що вимагає від суду здійснювати судочинство, керуючись Конституцією та законами, з урахуванням їх цілей та надаючи при цьому найсправедливіше тлумачення для кожного випадку;
рівність учасників процесу, яка означає рівні можливості у судовому процесі, що відповідає процесуальному статусу учасника процесу;
диспозитивність, відповідно до якої сторони можуть вільно розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору;
змагальність, що покладає на сторони обов'язок доводити перед судом ті обставини, щодо яких існує спір і які мають значення для справедливого вирішення справи;
розумні строки розгляду справ, що зобов'язують суд вирішувати справи без невиправданих зволікань або ж уникати поспішності, що завдає шкоди справедливому судочинству;
гласність, що ставить вимогу забезпечити усім особам, які мають інтерес у результатах вирішення справи, можливість брати участь у судовому процесі;
відкритість (публічність), що означає вільний доступ громадськості до судового розгляду і до рішень суду; такий доступ може бути обмежений законом і лише з легітимною метою (з легітимних підстав);
обов'язковість рішень суду, що зобов'язує державу забезпечити ефективне виконання судових рішень під контролем з боку суду.
Особливості реалізації цих засад у кожному виді судочинства повинні бути зумовлені специфікою предмета судової справи і завданням суду в її вирішенні.
2. Основним завданням конституційного судочинства є абстрагований від конкретних правовідносин контроль за відповідністю Конституції України правових актів вищих органів держави. Разом із тим для підвищення ефективності конституційно-правового захисту прав і свобод людини і громадянина доцільно передбачити право кожній особі звернутися до Конституційного Суду України з конституційною скаргою у випадках, визначених законом. З цією метою доцільно запровадити розгляд справ у Конституційному Суді України палатами.
Цивільне судочинство слід розглядати як послугу держави щодо вирішення приватноправових спорів сторонам, які самостійно не можуть їх урегулювати. У цивільному судочинстві засади диспозитивності й змагальності реалізовуються у повному обсязі, суд повинен вирішувати спори, про розв'язання яких просять сторони.
Адміністративне судочинство спрямоване на захист прав особи у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. За своїм статусом у суспільстві учасники таких правовідносин перебувають у нерівних умовах, тому адміністративний суд має вжити всіх передбачених законом заходів, щоб захистити порушені органом влади права особи, в тому числі збирати докази з власної ініціативи, виходити за межі вимог сторін тією мірою, наскільки це необхідно для повного захисту прав особи.
Кримінальне судочинство своїм завданням має встановлення винуватості особи у вчиненні кримінально караного діяння; захист прав потерпілого та інтересів суспільства від злочинних посягань; справедливе застосування заходів кримінальної відповідальності; захист особи від необгрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, порушення її прав під час провадження дізнання та досудового слідства. У кримінальному судочинстві мають застосовуватись безпосередньо принцип презумпції невинуватості особи та принцип "усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь". Кримінальний суд має позбутися властивого йому дотепер обвинувального ухилу. Слід законодавчо позбавити суд права направляти справи на додаткове розслідування та надавати органам досудового слідства доручення щодо пошуку доказів, установити обов'язок суду постановляти виправдальний вирок, якщо обвинувачення не довело вини особи у вчиненні злочину.
З метою забезпечення рівності сторін у кримінальному процесі необхідно реалізувати принцип змагальності на стадії дізнання та досудового слідства, надавши стороні захисту процесуальні можливості для проведення альтернативного розслідування. Потерпілі повинні мати ефективні можливості обстоювати свої інтереси в разі неналежного проведення досудового слідства.
Необхідно запровадити позитивний досвід демократичних держав щодо реституційного правосуддя, яке полягає не у покаранні особи, а у примиренні обвинуваченого і потерпілого за участю посередника (медіатора) і/або у відшкодуванні потерпілому завданої матеріальної та моральної шкоди.
Слід розширити перелік та застосування запобіжних заходів, не пов'язаних з позбавленням волі, взяття під варту як запобіжний захід має застосовуватись у виняткових випадках.
Судові експертизи у кримінальних справах не повинні здійснювати експертні служби, які перебувають у структурі органів досудового слідства.
3. Інститут народних засідателів у здійсненні судочинства потребує процесуального оформлення. Для правильного і максимально справедливого вирішення певних справ важливими є не тільки юридичні знання суддів, але й життєвий досвід та моральність народних засідателів. Доцільною є участь народних засідателів у розгляді окремих справ в адміністративних судах першої інстанції, що зумовлено необхідністю збалансувати у судовому рішенні інтереси приватних осіб та суспільний інтерес.
Діяльність суду присяжних необхідно врегулювати законодавчо, передбачивши його використання лише в окремих категоріях кримінальних справ. Обвинувачений повинен мати право вибирати: його справу розглядатиме суд присяжних чи колегія професійних суддів. Функції присяжних мають бути відокремлені від функцій професійного судді. Присяжні вирішують у своєму вердикті лише питання юридичного факту, а професійний суддя на основі вердикту присяжних і норм кримінального права постановляє вирок.
4. Уніфікація процедур судового розгляду є важливим напрямом удосконалення судочинства, якщо завдання певного виду процесу не вимагає особливих правил. Необхідно поступово наблизити, а потім і взагалі поєднати в одному кодексі норми цивільного і господарського процесів, оскільки між ними немає суттєвих відмінностей, зумовлених специфікою судочинства.
5. Процедура перегляду судових рішень, незалежно від виду судочинства, має грунтуватися на однакових засадах. Завданням апеляційної інстанції має бути перегляд судової справи щодо правильності з'ясування обставин і застосування норм права судом першої інстанції. Рішення апеляційної інстанції щодо встановлених фактів має бути остаточним. Касаційна інстанція повинна переглядати судові рішення першої та апеляційної інстанцій лише щодо правильності застосування норм права. Вона також має забезпечувати однакове застосування права судами відповідної юрисдикції. В разі неоднакового застосування права судами касаційної інстанції та в деяких інших виняткових випадках, визначених законом, правосудність судових рішень повинен гарантувати найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції - Верховний Суд України.
6. Відповідальність учасників процесу за недобросовісне користування процесуальними правами та за невиконання процесуальних обов'язків необхідно посилити (наприклад, за навмисне зволікання процесу). Формами відповідальності можуть бути не лише існуючі заходи процесуального примусу, а й застосування судом стягнень за невиконання вимог суду, покладення на учасників процесу відшкодування судових витрат у підвищеному розмірі.
Розділ V. Статус професійних суддів
Судова реформа потребує реального підвищення статусу та престижу професії судді. Невід'ємною ознакою статусу судді є незалежність від будь-яких втручань у його діяльність на посаді судді, в тому числі з боку представників судової влади.
1. Для досягнення незалежності судді необхідно створити механізми, які запобігатимуть можливостям зовнішнього впливу на нього. Потрібно, зокрема, позбавити голів судів повноважень, які вони можуть використовувати для втручання у здійснення судочинства. Належить удосконалити процедуру відкриття провадження у кримінальній справі щодо судді в такий спосіб, щоб унеможливити тиск на суддю шляхом кримінального переслідування. Слід усунути адміністративну ієрархію між судами різних рівнів, ураховуючи існування в судовій системі механізмів процесуального контролю.
2. Розміри суддівської винагороди, страхування, пенсійного забезпечення та довічного утримання мають відповідати тій високій ролі, яка належить суддям у демократичному суспільстві. На законодавчому рівні слід визначити гарантований високий розмір суддівської винагороди та таку систему її виплати, щоб виконавча влада не могла впливати на суддів шляхом регулювання їхнього заробітку. Слід чітко визначити складові суддівської винагороди, до яких віднести: посадовий оклад, надбавку за вислугу років, доплату за кваліфікаційний клас, надбавку за особливі умови праці у випадках, визначених законом (наприклад, для суддів-слідчих, для суддів адміністративних судів під час виборчого процесу), та за перебування на адміністративній посаді в суді. Рівень суддівської винагороди має залежати, насамперед, від досвіду роботи на посаді судді, професійного рівня і значно менше - від рівня суду в системі судоустрою. Збільшення розміру суддівської винагороди доцільно здійснити одночасно зі скасуванням тих пільг, які не зумовлені статусом судді та суперечать принципу рівності всіх громадян. Престиж професії судді має відзначатися високим розміром суддівської винагороди та особливою роллю судді в суспільстві, а не системою пільг і привілеїв.
3. Система забезпечення суддів житлом потребує істотного вдосконалення. Встановлений законом обов'язок держави щодо забезпечення суддів житлом за державний кошт має трансформуватися у гарантію придбання суддею житла через систему державного кредитування на рівних умовах - незалежно від місця розташування суду, в якому працює суддя. Таким чином, необхідно перейти до встановлених законом монетарних (грошових) форм забезпечення пільг для суддів.
4. Особливий статус судді в суспільстві зобов'язує уникати нагородження суддів, які обіймають посади, державними нагородами за їхню посадову діяльність.
Розділ VI. Добір і кваліфікація суддів
Порядок добору і кар'єрного просування суддів є однією з гарантій незалежності судді. Про наявність такої гарантії можна вести мову тоді, коли призначення чи обрання судді на посаду унеможливлює виникнення неформальних зобов'язань майбутнього судді перед особами, які можуть вп