Крапівницький проти України

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД 3 ПРАВ ЛЮДИНИ
ДРУГА СЕКЦІЯ
РІШЕННЯ ЩОДО ПРИЯТНОСТІ

заяви № 60858/00,

поданої Василем Петровичем Крапівницьким проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція) 17 вересня 2002 року на засіданні палати, до складу якої увійшли:

п. Й.-П. Коста, Головуючий,
п. А.Б. Бака,
п. Гаукур Йорундсон,
п. К. Юнґвірт,
п. В. Буткевич,
пані В. Томасен,
п. М. Уґрехелідзе, судді,
та пан Т.Л. Ерлі, помічник секретаря секції,

розглянувши вищевказану заяву, подану 10 серпня 2000 року,
розглянувши зауваження уряду держави-відповідача та зауваження, надані заявником у відповідь,
після обговорення виносить таке рішення:

ФАКТИ

Заявник, Василь Петрович Крапівницький, громадянин України, 1954 року народження, мешкає у м. Житомирі, Україна.

Факти справи, викладені сторонами, можуть бути підсумовані наступним чином.

До січня 1998 року заявник проходив військову службу як офіцер у військовій частині А - 2145 у с. Гуйві. Після звільнення він звернувся з клопотанням про отримання компенсації за речове майно у сумі 993,58 грн.

У зв’язку з невиплатою зазначеної суми з причин відсутності коштів у листопаді 1998 року заявник звернувся до Житомирського районного суду з позовом до військової частини А - 2145 про виплату заборгованості.

Відповідно до рішення від 19.11.1998 року суд задовольнив скаргу заявника і зобов’язав військову частину А - 2145 виплатити заявнику вказану суму, яка становить компенсацію за речове майно.

2 грудня 1998 року Житомирський районний суд направив до Житомирського обласного управління юстиції виконавчий лист щодо виконання рішення суду. У період з січня 1999 року по червень 2000 року заявник направив декілька скарг до Житомирського обласного управління юстиції з вимогою примусового виконання судового рішення від 19.11.1998 року.

У 2-ох листах від 20 вересня 1999 року і 5 січня 2000 року заступник начальника Житомирського обласного управління юстиції підтвердив, що військова частина А - 2145 дійсно повинна виплатити заявнику 993,58 грн. Він також проінформував, що виплатити борг військової частини А - 2145 повинні відповідні служби Міністерства оборони України, оскільки остання не має власних коштів.

У березні 2000 року заявник звернувся до Житомирського районного суду з позовом до Державної виконавчої служби Житомирського обласного управління юстиції про відшкодування шкоди, яка була завдана йому у зв’язку з невиконанням рішення суду від 19.11.1998 року. Суд рішенням від 10.03.2000 р. відмовив заявнику в позові, зазначивши, що саме центральні служби Міністерства оборони повинні виплатити борг військової частини, враховуючи її неплатоспроможність. Суд також зазначив, що накладення арешту на майно військової частини заборонено законом.

Ухвалою від 12.04.2000 року Житомирський обласний суд підтвердив вищезгадане судове рішення від 10.03.2000 р.

У травні 2000 р. заявник звернувся до Богунського районного суду м. Житомира з позовом до Міністерства оборони України про виплату заборгованості військової частини А - 2145. Заявник вимагав також відшкодування шкоди, понесеної у зв’язку з невиконанням рішення суду від 19.11.1998 року. Рішенням суду від 10.05.2000 року у задоволені позову було відмовлено. Ухвалою від 14.06.2000 року Житомирський обласний суд підтвердив рішення суду від 10.05.2000 р.

8 червня 2001 року на підставі судового рішення від 19 листопада 1998 року заявнику було виплачена сума 993,58 грн., яка становить компенсацію за речове майно.

СКАРГИ

Згідно статті 6 § 1 Конвенції і статті 1 Протоколу 1 заявник скаржиться на невиконання рішення Житомирського районного суду від 19.11.1998 р., яке визнає його право на отримання компенсації за речове майно.

ПРАВО

Заявник скаржиться на підставі статті 6 § 1 Конвенції та статті 1 Протоколу 1 на невиконання рішення Житомирського районного суду від 19.11.1998 року щодо права на отримання компенсації за речове майно

Стаття 6 § 1 Конвенції у відповідній частині передбачає таке:

"1. Кожна особа при визначені її цивільних прав і обов’язків має право на справедливий розгляд (…) впродовж розумного строку (..) незалежним і неупередженим судом."

Стаття 1 Протоколу 1 передбачає таке:

"Кожна особа (…) має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права."

А. Щодо застосування ст. 6 § 1 Конвенції

У першу чергу Суд повинен розглянути в світлі своєї прецедентної практики (Pelleigrin c. France, (GC) № 28541/95, CEDH 1999), чи стаття 6 § 1 Конвенції застосовується до процедури виконання рішення Житомирського районного суду від 19.11.1998 року, приймаючи до уваги військовий контекст справи.

Суд нагадує, що для того, щоб стаття 6 § 1 Конвенції могла застосовуватись у своїй цивільній частині, необхідна наявність спору щодо "права" як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві. Повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування. Крім того, предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру. Суд відмічає, що в цій справі не дискутувалося, що мав місце спір стосовно права, визнаного внутрішнім законодавством, що спір був дійсним та серйозним, і що предмет провадження напряму стосувався відповідного права цивільного характеру. Суд зауважує, що спір стосувався цивільного права за своєю суттю, тобто йшлося про спір між працівником та роботодавцем щодо умов розірвання трудового договору. Залишається з’ясувати, чи є право, про яке йдеться, "цивільним за характером" в розумінні статті 6 § 1 Конвенції.

Суд нагадує, що існують обмеження щодо застосування статті 6 § 1 Конвенції до спорів між державними службовцями, професійна діяльність яких має специфічний характер в рамках діяльності органу державної влади, де останній несе на собі частину державної влади, захищаючи загальні інтереси Держави або інших органів державної влади. Прикладом такої діяльності є діяльність збройних сил та поліції (вище цитоване § 66). Отже Суду необхідно перевірити, наскільки діяльність заявника включає, беручи до уваги виконання професійних обов’язків, пряму або непряму участь у реалізації державної влади та захисті загальних інтересів Держави або інших органів державної влади.

Суд відзначає, що заявник проходив службу як кадровий офіцер у військовій частині та виконував обов’язки, пов’язані з захистом громадських інтересів. Однак на час спору заявник вже не виконував своїх професійних обов’язків. Зі звільненням він розірвав специфічний зв’язок з Державою, який вимагав довіри, лояльності і пов’язував його з органом державної влади, та опинився в ситуації, яку можливо порівняти зі статусом кредитора в приватному праві. Саме маючи цей статус, заявник розпочав спір проти органу державної влади перед національними судовими органами загальної юрисдикції з метою визнання свого права на компенсацію речового майна. За цих обставин та враховуючи суть спору між заявником та військовою частиною А - 2145 Суд вважає, що цей спір спрямований на захист права цивільного характеру в розумінні статті 6 § 1 Конвенції (див., mutatis mutandis, № 58932 "Погасій проти України" (ухв.) 28.05.2002). Крім того, уряд держави-відповідача не висловлює заперечень щодо прийнятності застосування статті 6 § 1 Конвенції у цій справі.

Залишається визначити, чи положення статті 6 § 1 Конвенції застосовується до процедури виконання рішення Житомирського районного суду від 19.11.1998 року. У зв’язку з цим Суд нагадує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов’язкове судове рішення залишалось недіючим відносно однієї із сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинно розгладитися як невід’ємна частина "процесу" у розумінні статті 6 Конвенції. (Імобіліаре Сафі проти Італії, 22774/93, 28.07.1999, § 63; ухвала у справі "Хорнсбі проти Греції" від 19.03.1997, Збірник постанов та рішень 1997-ІІ, СТР.510, § 40)

Суд вважає, що, без сумніву, процедура виконання рішення Житомирського районного суду від 19.11.1998 року є складовою частиною спору між заявником та військовою частиною А - 2145. Він констатує, що стаття 6 § 1 Конвенції застосовується до вищезгаданої процедури.

В. Щодо невиконання рішення Житомирського районного суду від 19.11.1998 року.

У своїх зауваженнях уряд держави - відповідача наполягає, що заявник не може претендувати на статус жертви щодо порушення статті 6 § 1 Конвенції та статті 1 Протоколу 1 враховуючи те, що рішення Житомирського районного суду від 19.11.1998 року було повністю виконане.

Зі свого боку заявник підтверджує факт виконання рішення Житомирського районного суду від 19.11.1998 року. Але він наполягає на тому, що процедура виконання вищезгаданого судового рішення була занадто довгою.

Відповідно до прецедентної практики Суд нагадує, що заявник, який отримує на внутрішньому рівні відшкодування шкоди за заявлене порушення Конвенції, більше не може вважатися "жертвою" порушення прав, передбачених Конвенцією, з боку однієї із договірних сторін ("Екле проти Німеччини" від 15.07.1982 року, серія А "51, стор. 30, § 66).

У цьому випадку Суд зауважує, що рішення Житомирського районного суду від 19.11.1998 року було повністю виконано і сума, визначена вищезгаданим судовим рішенням, була виплачена заявнику 8 червня 2001 року. Крім того, стосовно скарження заявника на надмірну тривалість виконання вищезгаданого рішення, Суд вважає, що приймаючи до уваги факти справи та загальну тривалість процедури загалом, два роки та сім місяців, ця тривалість не розглядатиметься яка така, що суперечить вимогам розумного строку, передбаченого статтею 6 § 1 Конвенції.

У зв’язку з вищенаведеним Суд вважає, що у розумінні статті 34 Конвенції заявник не може вважатися "жертвою" порушення прав щодо виконання рішення суду, оскільки воно було виконане під час подачі заяви до Суду. У цьому сенсі Суд вважає, що скарга є необґрунтованою в сенсі статті 35 § 3 Конвенції та має бути відхилена відповідно до статті 35 § 4.

На цих підставах Суд одностайно,

Визнає заяву неприйнятною

Т.Л. Ерлі Й-П. Коста
Помічник секретаря Президент