Стаття 11 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року покладає на Держави зобов’язання вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.
З цією метою Держави-учасниці Конвенції сприяють укладанню двосторонніх або багатосторонніх угод чи приєднуються до чинних угод.
Вимога Конвенції ООН обумовлена потребою забезпечити вирішення питань, що стосуються виховання і піклування про дитину, у легітимний спосіб і таким чином гарантувати стабільне життя дитини і впорядкованість її відносин з батьками чи іншими піклувальниками.
Сьогодні багатостороннім міжнародним договором, спрямованим на захист дитини від незаконного переміщення чи утримання, є Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка була укладена в рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного права ще у 1980 році і набула значного поширення в світі.
Гаазька Конвенція створює просту і ефективну процедуру для забезпечення повернення дітей, протиправно вивезених або утримуваних на території іноземної держави, до держави їх постійного місця проживання.
Виходячи з преамбули та положень Конвенції її головними цілями є:
Завдяки цьому в світі сформувався виключний підхід до того, що відносини щодо повернення дітей, у тих випадках, коли не йдеться про злочини, пов’язані з викраденням і торгівлею дітьми, на міжнародному рівні мають регулюватися виключно зазначеною Конвенцією.
Свідченням ефективності запропонованого Конвенцією механізму є також те, що її державам учасницями є вже 81 країна світу (за виключення мусульманських держав). Це країни ЄС, Латинської Америки, США, деякі країни колишнього СРСР (Білорусь, Грузія, Латвія, Литва, Молдова, Узбекистан, Туркменістан). У багатьох випадках Конвенція є єдиною правовою підставою для звернення до компетентних органів за кордоном з передбаченими Конвенцією заявами про повернення дитини або про забезпечення права доступу до дитини.
Україна приєдналася до Конвенції 11 січня 2006 року, коли Верховна Рада України прийняла відповідний Закон. Чинності Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей набула 1 вересня 2006 року1 і на сьогодні застосовується у відносинах вже з її 49 державами-учасницями.2
Отже, Україна як Сторона Конвенції відповідно до статей 1 і 2 має зобов’язання вживати всіх належних заходів для забезпечення негайного повернення дітей, протиправно переміщених або утримуваних. Для цього мають використовуються самі швидкі наявні процедури.
Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка не досягла 16 років, і яка постійно проживає в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням порушення.
Слід зазначити, що у Конвенції вживаються поняття «право піклування» і «право доступу», тлумачення яких обмежено виключно цілями Конвенції. Так, «право піклування» охоплює права, пов’язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини, а «право доступу» включає право спілкуватися з дитиною, у тому числі переміщувати дитину на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання (стаття 5 Конвенції).
Говорячи про право піклування в контексті Конвенції необхідно враховувати, що воно охоплює не лише визначення місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини закордон. Тобто, наявність документа, що визначає місце проживання дитини з одним із батьків, не є підставою для зміни дитиною держави проживання цим з батьків одноособово. Зміна країни проживання дитини вимагає окремого узгодження з тим з батьків, який проживає окремо (а за відсутності – потрібен дозвіл суду), адже такий переїзд, як правило, спричиняє зміну режиму спілкування дитини з другим з батьків, порядку участі у вихованні дитини, а також зміну звичного соціального, культурного, мовного середовища дитини, тобто впливає на питання, пов’язані з її подальшим життям, розвитком і вихованням.
Враховуючи те, що хоча Конвенція спрямована на вирішення питання про повернення дитини до місця її постійного проживання, вона не містить визначення поняття «постійне місце проживання». У зв’язку з цим, при вирішенні питання про визначення постійного місця проживання враховуються, як правило, такі обставини, як: соціальне становище сім’ї, навчання у школі, чи була відповідна країна осередком життя дитини до переміщення або незаконного утримування, тощо.
Правові підстави виникнення правового зв’язку між дитиною і особою (установою) визначаються відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала, рішення суду або компетентного органу, яке набрало законної сили, або є наслідком угоди. Важливо також, щоб права піклування реально здійснювалися особою, яка звертається на підставі Конвенції.
Отже, Конвенція чітко визначає, що виникнення правовідносин між дитиною та особами, яким належать права піклування про неї (у першу чергу, звичайно йдеться про батьків), слід пов’язувати з законодавством тієї держави, в якій дитина постійно проживає, не зважаючи на те, громадянином якої держави є дитина, заявник або особа, яка ймовірно протиправно утримує дитину.
Особа або установа, які стверджують, що дитина була вивезена з Держави-учасниці або утримується на території іноземної держави з порушенням прав піклування про дитину, може відповідно до статті 8 Конвенції звернутися с заявою до спеціально призначеного Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.
У тому ж порядку, який передбачений для звернення з заявою про повернення дитини, відповідно до статті 21 Конвенції може бути подана заява з проханням організувати або забезпечити ефективне здійснення прав доступу до дитини.
Таким чином, Конвенція передбачає можливість для звернення з двома видами заяв: про повернення дитини та про забезпечення права доступу до дитини.
Заявником може бути мати, батько дитини, опікун (піклувальник), інша особа, яка має права піклування про дитину, в тому числі уповноважений на це представник дитячого закладу, наприклад, в якому проживала дитина, позбавлена батьківського піклування.
У таких справах, як правило, дитину вивозить або відмовляється повернути в державу постійного проживання один із батьків, інший родич, або навіть особа, яка не перебуває у родинних стосунках з дитиною (наприклад, хрещені батьки), не погодивши це з тим, хто також має права піклування про дитину.
Такі дії завдають серйозної шкоди дитині, адже по-перше, дитину вилучають з сім’ї та соціального середовища, в якому вона розвивалася як людина, по-друге, особа, яка забирає дитину за кордон, є членом сім’ї дитини і дитина стає «заручником» одного з батьків та особистих негараздів у відносинах між батьками.
Важливо враховувати, що вирішувати будь-які спори стосовно місця проживання і здійснення піклування про дитину мають право лише органи за місцем постійного проживання дитини.
Таким чином, невідкладне повернення дитини дозволяє захистити її права, а дуже часто перешкодити завданню їй моральної шкоди і страждань.
Швидкі дії по поверненню дитини мають також перешкодити особі, яка вивезла або утримує дитину, звернутися до суду та отримати рішення про визначення місця проживання дитини або виключне право на піклування про дитину. Адже така особа, як правило, сподівається маніпулювати законом і отримати у тій державі, в якій опинилася дитина, рішення на свою користь, тобто „узаконити” переміщення дитини. Дуже часто йдеться про ту державу, з якою також існує тісний зв’язок, наприклад громадянином, якої є один з батьків або дитина, або особа має багато родичів, а отже розраховує на більш вигідне для себе становище у суді.
З урахуванням зазначеного, Конвенція встановлює своїм завдання відновлення статус-кво шляхом негайного повернення дітей, які були неправомірно вивезені.
Застосування принципу негайного повернення дитини дозволяє досягти цілої низки позитивних наслідків, а саме:
Слід зазначити, що цілі Конвенції досягаються шляхом співпраці компетентних органів в Державах-учасницях. В Україні Центральним органом для виконання передбачених Конвенцією функцій, а також співробітництва з компетентними органами за кордоном визначено Міністерство юстиції, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції (Головні управління юстиції в областях, Автономній Республіці Крим, м. Києві та Севастополі).
З метою досягнення цілей Конвенції Центральні органи забезпечують виконання функцій, визначених статтею 7 Конвенції, для того, щоб:
Крім того, Центральні органи обмінюються інформацією про соціальне походження дитини, законодавство їхніх держав, пов’язане з застосуванням Конвенції, хід реалізації цієї Конвенції, вживають заходи для усунення перешкод до її застосування.
Центральні органи можуть діяти самостійно або залучати інші компетентні органи (наприклад, розшук дитини проводять органи внутрішніх справ), в рамках наданих їм національним законодавством повноважень.
Отже, заява, яку направляють на підставі Конвенції, повинна бути складена державною мовою і супроводжуватися перекладом на офіційну мову запитуваної держави або англійську чи французьку мову та містити: інформацію про заявника, про дитину, і про особу, яка ймовірно вивезла або утримує дитину; підстави, які обґрунтовують вимогу про повернення дитини; всю наявну інформацію про дитину і про особу (осіб), з якою (якими) може перебувати дитина.
До заяви додаються фото дитини та документи, які її обґрунтовують, наприклад, завірена копія судового рішення або договору між батьками, у якому визначено місце проживання дитини або порядок здійснення права піклування про дитини, письмові свідчення.
Разом із заявою надають доручення, яким заявник надає Центральному органу тієї держави, на території якої знаходиться дитина, повноваження діяти від імені заявника, зокрема, звертатися до суду або призначати представника.
Центральний орган перевіряє, чи відповідає заява вимогам Конвенції, а отже по ній можуть вживатися заходи, спрямовані на вирішення питання повернення дитини або забезпечення права доступу до дитини.
У прийнятті заяви може бути відмовлено Центральним органом лише, якщо буде встановлено, що:
У разі, коли заява не відповідає вимогам Конвенції, Центральний орган зобов’язаний невідкладно вжити всіх заходів, і у першу чергу, тих, які спрямовані на забезпечення добровільного повернення дитини або досягнення дружнього вирішення питання. У тому випадку, коли досягти цього не вдається, то Центральний орган зобов’язаний звернутися до суду або до компетентного органу.
Слід зазначити, що виключно суди (або в деяких іноземних державах інші, призначені з цією метою адміністративні органи) тієї держави, де знаходиться дитина, мають право розглядати по суті справи на підставі Конвенції. Тобто, лише суд може вирішити питання про повернення дитини або відмовити у її поверненні, а також прийняти рішення щодо способів участі у спілкуванні з дитиною (стаття 11 Конвенції).
Виходячи зі змісту Конвенції, вбачається, що для прийняття рішення про повернення дитини суду важливо встановити, що:
Якщо при розгляді справи про повернення дитини встановлено факт незаконного переміщення або утримування дитини, згідно з зобов’язанням за Гаазькою Конвенцією, це має однозначним наслідком повернення дитини до держави її постійного місця проживання.
Стаття 16 Конвенції забороняє вирішувати по суті спір щодо піклування про дитину або визначення її місця проживання, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції.
Більш того, відповідно до статті 19 Конвенції, жодне з рішень, прийнятих відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини не можна вважати таким, що вирішує будь-яке питання про піклування. Тобто, рішення про повернення дитини не може позбавити права особу, яка зобов’язується повернути дитину в державу її постійного місця проживання, звернутися до суду та отримати рішення по суті питання про піклування. Як свідчить практика застосування Конвенції державами, таке рішення може бути винесено на користь відповідної особи, якщо це відповідає інтересам дитини, адже досліджуючи справу, суд за місцем постійного проживання дитини матиме можливість найбільш повно дослідити ті обставини, які чітко дають можливість визначити, з ким має проживати дитина, яким чином мають здійснюватися права піклування про дитину.
Конвенція містить вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного проживання. Зокрема, якщо у ході розгляду справи суд виявить, що:
Звертаємо увагу, що обов’язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчиняє протиправне вивезення або утримування дитини.
Лише в єдиному випадку суд на підставі Конвенції уповноважений вирішувати по суті правовідносин між батьками і дитиною, а саме на підставі заяви про забезпечення права доступу до дитини (стаття 21 Конвенції). У цьому випадку суд розглядає справу та ухвалює рішення, яким визначає способи участі у спілкуванні заявника з дитиною, у тому числі місце зустрічей, їх періодичність, обумовленість їх проведення присутністю третіх осіб (наприклад, представника служби у справах дітей) та інші аспекти.
Слід зазначити, що ключовим для виконання Конвенції є застосування найоперативніших процедур (статті 2 і 11(1) Конвенції), та прийняття рішення стосовно повернення дитини протягом 6 тижнів з дати порушення провадження по справі (стаття 11 (2) Конвенції).
Ефективність запропонованого Конвенцією механізму забезпечується також спрощеним доступом осіб до компетентних органів. Зокрема, не передбачено сплати будь-яких зборів у зв’язку з заявою, платежів з боку заявника на відшкодування витрат, пов’язаних з розглядом заяви у суді, крім випадків, коли Держава зробила застереження про відшкодування оплати послуг адвокатів або радників. Також не вимагається ніякої легалізації або подібних їй формальностей для виконання положень цієї Конвенції.
Разом з тим, Конвенція дозволяє заінтересованій особі звернутися на її підставі безпосередньо до суду або компетентного адміністративного органу будь-якої Договірної держави, не залучаючи Центральні органи.
Однак, має Конвенція й інші особливості у своєму застосуванні. Так, Конвенція не визначає порядку розгляду заяв у судах, тобто суд керується національним процесуальним законодавством. Крім того, саме національне законодавство визначає порядок виконання рішення про повернення дитини або про право доступу до дитини.
В Україні порядок роботи із заявами на підставі Конвенції та механізм взаємодії залучених органів визначається Порядком виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року №952. Суд розглядає справи у позовному провадженні у порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом, а примусове виконання рішення здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».
Основна діяльність по виконанню функцій по Конвенції покладається на Міністерство юстиції України. При надходженні заяви щодо дитини, яка перебуває на території України, Мін’юст, у разі потреби, залучає компетентні органи для встановлення місцезнаходження дитини, вживає заходи для досягнення згоди на добровільне повернення дитини. Водночас, у разі відмови від добровільного повернення дитини, документи передаються до суду з метою прийняття рішення. У той же час представництво інтересів заявника у суді забезпечують представники Міністерства юстиції та територіальних органів.
У разі, якщо особа має намір звернутися з заявою про повернення дитини до України або забезпечення реалізації права на доступ щодо дитини, яка знаходиться за кордоном, Мін’юст роз’яснює порядок звернення надає або сприяє наданню юридичної допомоги і консультацій, допомагає, у разі потреби, заявнику у підготовці відповідної заяви. Після направлення заяви і всіх документів до іноземного Центрального органу Мін’юст сприяє заявнику в отриманні інформації про хід розгляду заяви, а після надходження повідомлення про задоволення заяви, у разі потреби, допомагає заявнику виконати рішення суду.
Таким чином, Україна, ставши учасницею Конвенції, взяла на себе зобов’язання вживати усіх необхідних заходів і долучилася до міжнародного механізму співпраці, який дозволяє 80 державам світу вирішувати питання організації впорядкованого і негайного повернення незаконно вивезених або утримуваних за кордоном дітей, що постраждали від наслідків протиправної поведінки одного з батьків або інших родичів, діями яких порушуються права батьків або іншого з батьків щодо піклування про дитину.
Крім того, ставши учасницею Конвенції, Україна визнає, що будь-які питання між батьками, розбіжності та спори щодо батьківських прав і обов’язків та способів їх реалізації мають визначатися законодавством держави, в якій дитина постійно проживає, і вирішуватися компетентними органами цієї ж держави, що випливає зі статті 3 цієї Конвенції.
Головною ж цінністю Конвенціє є те, що вона, у першу чергу, дозволяє захистити дитину, її права та забезпечити мінімізацію негативного впливу на неї від протиправного вивезення або утримування, гарантувати право кожної дитини на стабільні умови життя.
Начальник відділу міжнародного приватного права
Департаменту міжнародного приватного права
і міжнародної правової допомоги
Міністерства юстиції
Марія Сніжко
1 - Відомості Верховної Ради України, 2006, № 16 (21.04.2006), ст. 140.
2 - А саме: Латвія, Чеська Республіка, Румунія, Болгарія, Люксембург, Словаччина, Греція, Панама, Кіпр, Королівство Нідерланди, Гондурас, Ізраїль, Уругвай, Угорщина, Еквадор, Італія, Перу, Республіка Польща, Естонія, Чилі, Сербія, Мексика, Франція, Аргентина, Фінляндія, Португалія, Колумбія, Монако, Бельгія, Бразилія, Нова Зеландія, Багами, США, Швеція, Хорватія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Боснія і Герцеговина, Туреччина, Чорногорія, Китай, Словенія, Венесуела, Грузія, колишня Югославська Республіка Македонія, Литва, Мальта та Ісландія (набуває чинності з 1 квітня 2010 року).