ПРОБЛЕМА ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ПЕРЕВИЩЕННЯМ РОЗУМНОГО СТРОКУ РОЗГЛЯДУ СПРАВ У СУДАХ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ У КОНТЕКСТІ СТАТЕЙ 6 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ І ОСНОВНИХ СВОБОД ЛЮДИНИ

Головний спеціаліст відділу цивільного та
господарського процесу Національного бюро
у справах дотримання Конвенції про захист
прав і основних свобод людини
Міністерства юстиції України
І.І. ГРЕБЕНЮК
та головний спеціаліст відділу кримінального
процесу Національного бюро у справах
дотримання Конвенції про захист прав
і основних свобод людини
Міністерства юстиції України
О.В. СОЛОВЙОВ

%d% ПРОБЛЕМА ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ПЕРЕВИЩЕННЯМ РОЗУМНОГО СТРОКУ РОЗГЛЯДУ СПРАВ У СУДАХ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ У КОНТЕКСТІ СТАТЕЙ 6 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ І ОСНОВНИХ СВОБОД ЛЮДИНИ. %/d% З 1997 року Україна є стороною Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Держави, які ратифікували Конвенцію, взяли на себе зобов’язання згідно зі статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в Розділі 1 цієї Конвенції. Крім цього, відповідно до частини 3 пункту (b) статті 31 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів від 1969 р., ратифікованої Україною 14.05.1986, поряд з контекстом договору враховується наступна практика його застосування, яка встановлює угоду учасників щодо тлумачення. Крім того, відповідно до статті 32 Конвенції питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду з прав людини , який діє відповідно до Конвенції. Таким чином, рішення Європейського суду з прав людини є невід’ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення...

%d%Детальніше >> %/d%
%%%%

І.І. ГРЕБЕНЮК
головний спеціаліст відділу цивільного та
господарського процесу Національного бюро
у справах дотримання Конвенції про захист
прав і основних свобод людини
Міністерства юстиції України;

О.В. СОЛОВЙОВ
головний спеціаліст відділу кримінального
процесу Національного бюро у справах
дотримання Конвенції про захист прав
і основних свобод людини
Міністерства юстиції України

З 1997 року Україна є стороною Конвенції про захист прав і основних свобод людини.[1] Держави, які ратифікували Конвенцію, взяли на себе зобов’язання згідно зі статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в Розділі 1 цієї Конвенції. Крім цього, відповідно до частини 3 пункту ( b ) статті 31 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів від 1969 р., ратифікованої Україною 14.05.1986, поряд з контекстом договору враховується наступна практика його застосування, яка встановлює угоду учасників щодо тлумачення. Крім того, відповідно до статті 32 Конвенції питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду з прав людини[2], який діє відповідно до Конвенції. Таким чином, рішення Європейського суду з прав людини є невід’ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.

На цей час однією зі справ, які розглядаються Європейським судом, де заявники скаржаться на порушення Україною їх прав, передбачених статтями 6 та 13 Конвенції, є справа "Шевченко проти України"[3]. Європейський суд поставив перед Урядом України питання про наявність у заявниці ефективного засобу національного правового захисту від надмірної тривалості судового розгляду відповідно до § 1 статті 6 Конвенції, як цього вимагає стаття 13 Конвенції.[4]

На жаль, маємо констатувати, що українське законодавство не передбачає процесуального права сторін оскаржувати надмірну тривалість провадження справи в суді, а також не встановлює механізм відшкодування збитків, які можуть виникнути у сторін внаслідок необґрунтованого затягування судового процесу.

Відповідно до позиції Європейського суду щодо питання про взаємозв’язок між гарантією судового розгляду упродовж розумного строку, закріпленою у § 1 статті 6 Конвенції, та положеннями статті 13 Конвенції право особи на судовий розгляд у межах розумного строку буде менш ефективним, якщо відсутня можливість направити скаргу згідно з Конвенцією спочатку до національних органів. Вимога статті 13 має розглядатися скоріш як норма, що підсилює § 1 статті 6, ніж як така, що поглинається загальним обов’язком держави гарантувати розгляд справи протягом розумного строку відповідно до статті 6 Конвенції.[5]

У справі "Кудла проти Польщі" Європейський суд констатував порушення статті 13 Конвенції, оскільки заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного національного засобу правового захисту, за допомогою якого він зміг би реалізувати своє право на "судовий розгляд упродовж розумного строку" відповідно до § 1 статті 6 Конвенції.[6] Зокрема Європейський суд вказав на відсутність у національному праві будь-яких спеціальних правових інструментів, за допомогою яких заявник міг би оскаржити тривалість провадження та прискорити його. Також заявник не міг отримати належне відшкодування шкоди, завданої перевищенням розумних строків розгляду його справи.[7] Як результат цього, Європейський суд зобов’язав державу-відповідача сплатити заявникові значну суму "справедливої сатисфакції" у вигляді компенсації допущених порушень, а саме 30 тис. польських злотих для відшкодування моральної шкоди та 20 тис. польських злотих для відшкодування судових витрат, що становить 34 тис. 800 грн. та 23 тис. 200 грн. відповідно. На виконання вказаного рішення Польща прийняла 17 червня 2004 року Закон "Про порушення права сторони на розгляд справи без необґрунтованої затримки судового розгляду". Відповідно до цього Закону особа має право подати скаргу про порушення її права на своєчасний розгляд справи, якщо провадження у цій справі тривало довше, ніж це необхідно для встановлення юридичних та фактичних обставин справи, необхідних для розгляду справи.

Слід зазначити, що з метою приведення внутрішнього законодавства у відповідність з вимогами Конвенції інші європейські країни вже звернулися до формування механізмів захисту осіб від надмірної тривалості розгляду справ у національних судах.

Зокрема, в Італії на сьогодні вже діє Закон Пінто, ухвалений 24 березня 2001 року, який передбачає національні засоби правового захисту у випадку порушення "розумної" тривалості судового розгляду відповідно до § 1 статті 6 Конвенції.[8] Цей закон встановлює право кожного, хто зазнав матеріальної або моральної шкоди в результаті порушення "розумного строку" відповідно до § 1 статті 6 Конвенції, отримати "справедливу сатисфакцію" відповідно до рішення суду. Згідно зі статтею 2 Закону Пінто суд під час встановлення порушення враховує складність справи, поведінку сторін та судді, який вирішував справу, та поведінку державних органів, які брали участь або впливали на вирішення справи. Крім власне констатації порушення (що вже визнається компенсацією), суд також може призначити компенсацію у грошовій формі.

Слід відзначити такі особливості процедури розгляду скарг та винесення рішень (див. статті 3, 4 Закону Пінто). Заява про справедливу сатисфакцію подається до апеляційного суду, в юрисдикції якого знаходиться районний суд, де розглядалася або розглядається справа, в якій мало місце стверджуване порушення. Заява про справедливу сатисфакцію може бути подана протягом провадження, у якому стверджується здійснення порушення, чи протягом шести місяців з дня набрання чинності остаточного рішення у справі. Відповідачем у справі є той орган державної влади, який здійснює організаційне забезпечення відповідної юрисдикційної установи. Сторони провадження користуються процесуальними правами, зокрема, вони можуть ознайомлюватися з матеріалами справи, мають право бути заслуханими судом, подавати клопотання. Вказаний закон визначає строк, протягом якого суд зобов’язаний винести рішення за заявою. Рішення набуває чинності з моменту винесення. Воно є остаточним і не підлягає оскарженню.

Відповідні законопроекти розробляються у Португалії та Фінляндії. Безперечно, досвід іноземних держав є цікавим у контексті перспективного законодавства України. Разом із цим правова система нашої держави має специфічні, властиві лише їй, особливості, які зумовлюють необхідність розроблення власного національного механізму правового регулювання питань затягування розгляду справи в суді. Нижче ми розглянемо основні положення, які, на нашу думку, є найбільш важливими в контексті розроблення законопроекту про відшкодування шкоди, завданої надмірною тривалістю розгляду справи.

Насамперед вважаємо, що шкода, завдана особі перевищенням розумних строків розгляду, повинна відшкодовуватися державою незалежно від вини судді чи суду. З цією метою уявляється необхідним доповнити Цивільний кодекс України нормою, що задекларує право особи на відшкодування шкоди, завданої судами загальної юрисдикції через перевищення розумних строків розгляду справ. Ця матеріально-правова норма повинна кореспондуватися з відповідними положеннями процесуального права. Ці скарги мають розглядатися вищестоящими судами.[9]

Верховний Суд України з цього питання має свою точку зору, викладену, зокрема, у постанові від 3 грудня 1997 року № 13: суд є органом, який вирішує скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб відповідно до статті 55 Конституції України[I], а його рішення (дії або бездіяльність) оскаржуються в порядку, визначеному статтею 129 Конституції України і законодавством про судочинство.[10]

Дозволимо собі не погодитися із цим твердженням. По-перше, суд необхідно розглядати як державний орган в сфері судової влади, а суддя є, відповідно, посадовою особою цього органу відповідно до статей 55 та 56 Конституції. По-друге, стаття 129 Конституції гарантує оскарження в апеляційному та касаційному порядку рішень суду – процесуальних документів. У випадку, якщо рішення у справі не винесено, то логічно, що стаття 129 Конституції у цій частині не застосовується. Таким чином, єдиною статтею Конституції, яка регулює це питання, слід вважати статтю 55.

Отже, з метою встановлення порядку визнання порушення розумних строків розгляду справ у судах загальної юрисдикції та визначення механізму відшкодування шкоди, завданої таким порушенням, ми пропонуємо доповнити відповідними положеннями Цивільний кодекс України[11] та Цивільний процесуальний кодекс України[12].

При цьому заявник матиме право звернутися до суду із скаргою про перевищення розумного строку розгляду та відшкодування у зв’язку з цим матеріальної та моральної шкоди. Виникає питання про підсудність цих справ. Скаргу про перевищення розумного строку розгляду справи в суді першої інстанції може розглядати апеляційний суд, а скаргу про перевищення розумного строку розгляду справи в апеляційному суді може розглядати Верховний Суд України. Крім цього, з метою профілактики порушень розумної тривалості судового провадження суд вищої інстанції за результатами розгляду скарги може рекомендувати суду нижчої інстанції розглянути справу впродовж певного строку.

Прийняття такого законопроекту дозволить усунути неузгодженість чинного законодавства України із положеннями Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що не тільки буде відповідати проголошеному конституційному принципу верховенства права, але й усуне проблеми при практичному застосуванні положень чинного законодавства та дозволить у майбутньому уникати констатації Європейським судом з прав людини порушення Україною вимог статей 13 та 6 Конвенції та витрат з державного бюджету на виплати сум "справедливої сатисфакції".

Підсумовуючи викладене зазначимо що перспективне законодавство з питань відшкодування шкоди, завданої перевищенням розумних строків розгляду справ у судах загальної юрисдикції, має передбачати:

  • запровадження матеріальної норми, яка закріплюватиме право будь-якої особи (фізичної або юридичної) на відшкодування державою шкоди, заподіяної перевищенням розумних строків провадження у судах загальної юрисдикції;
  • закріплення порядку подання скарги про перевищення розумного строку розгляду та відшкодування завданої цим шкоди;
  • визначення джерел фінансування витрат на відшкодування шкоди, заподіяної перевищенням розумних строків судового розгляду.


[1] Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції . Закон України від 17.07.1997 року № 475-97/ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 40. - Ст. 263; далі – Конвенція.

[2] Далі – Європейський суд.

[3] Заява № 68762/01.

[4] Зазначимо, що § 1 статті 6 Конвенції гарантує при вирішенні питання щодо цивільних прав та обов’язків особи або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку. Стаття 13 Конвенції містить правило, згідно з яким кожен, чиї права і свободи, викладені у Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

[5] Див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" від 26 жовтня 2000 року, заява № 30210/96, п. ...; див. також рішення у справі "Споронг та Лонрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, А 52, п. 88 та у справі "Камасінскі проти Австрії" від 19 грудня 1989 року, А 168, п. 110.

[6] Див. вищезазначене рішення, п. 160.

[7] Див. вищезазначене рішення, п. 159.

[8] Текст закону наведено у рішенні від 6 вересня 2001 року, справа "Бруско проти Італії", заява № 69789/01.

[9] Зауважимо, що скарги про оскарження дій або бездіяльності суддів чи суду можна віднести і до компетенції майбутніх адміністративних судів, хоча цей підхід, на наш погляд, є не коректним, оскільки, враховуючи світовий досвід та вимоги статті 55 Конституції України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів людини і громадянина, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів виконавчої влади та органівмісцевого самоврядування, див. Коліушко І.Б., Куйбіда Р.О. Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України. – К.: Факт, 2003. – С. 32.

[10] Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права та свободи громадян. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 03. 12. 1997 № 13 // Постанови Пленуму Верховного Суду України. – К., 2000. - Т. 1. – С. 231.

[11] Цивільний кодекс України. Закон України від 16. 01. 2003 № 435-IV // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. – Ст. 461.

[12] Цивільний процесуальний кодекс України. Закон УРСР від 18.07.1963 № 1501-VI // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1963. - № 30. - Ст. 464.

[I] Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141.