Народився 7 (19) листопада 1871 року поблизу Боришполя Переяславського повіту Полтавської губернії, (тепер Бориспіль Київська область)* у родині відомого українського правознавця, етнографа, поета і громадського діяча П. П. Чубинського.
Український правознавець і державний діяч, доктор кримінального права. У 1893 р. закінчив юридичний факультет Київського університету і був залишений при ньому професорським стипендіатом кафедри кримінального права. У 1897 р. склав магістрскі іспити і отримав звання приват-доцента. З 1898 р. продовжував освіту за кордоном (в університетах Відня, Грана, Берліна, Галле, Лейпцига). Навесні 1899 став приват-доцентом в Демидовському юридичному ліцеї (Ярославль), а з літа того самого року продовжив освіту в Берліні, Брюсселі й Лондоні.
У 1900 р. захистив у Московському університеті магістрску дисертацію за монографією «Мотив злочинної діяльності та його значення у кримінальному праві». Протягом 1901— 1902 рр. працював у Німеччині, Франції та Швейцарії.
З 1902 р. професор кафедри кримінального права у Харківському університеті, а з 1905 р. (після захисту докторської дисертації за монографією «Нариси кримінальної політики») — ординарний професор.
У травні 1906 р обраний директором і ординарним професором Демидовського юридичного ліцею.
У 1909 р. посів кафедру кримінального права і процесу в Олександрівському ліцеї (Петербург). Одночасно був професором Вищих жіночих курсів, читав у Петербурзькому університеті спеціальний курс кримінальної політики, викладав в Олександрійській військовій юридичній академії (1910—1911 рр.).
У 1916 р., зберігаючи кафедру в ліцеї і спец, курс у Петербурзькому університеті, посів кафедру кримінального права Юр’ївського (тепер Тартуський) університету.
З 1917 р. — сенатор і позаштатний ординарний професор Петроградського університету. Був членом юридичного товариств у Харкові, Києві та Ярославлі.
У 1913 р. опублікував статтю «Українська національна ідея та її правові постулати», що була однією з перших спроб юридичного обґрунтування права України на національну самобутність.
Після падіння Тимчасового уряду Росії (1917р.) виїхав в Україну.
За гетьманату П. П. Скоропадського з 8 травня по 24 серпня 1918 був Міністром судових справ, з 15 липня — Міністром юстиції і водночас (травень—липень 1918) — в. о. заст. голови Ради Міністрів.
Він брав безпосередню участь у підготовці законопроекту про заснування Української Академії наук (зокрема тієї його частини, що стосувалася структури так званого юридичного класу Академії), в розробці закону про громадянство, ініціював створення при міністерстві комісії з питань української юридичної термінології. Згодом правознавець був офіційно звільнений гетьманом від посади міністра, щоб займатися науковою діяльністю, з одночасним призначенням головою карного генерального суду Державного сенату.
Від липня 1918 - сенатор, голова Карного генерального суду Державного сенату.
Після падіння режиму П. П. Скоропадського виїхав на Дон до А І. Денікіна, де зайняв посаду обер-прокурора. Після краху денікінщини емігрував до Королівства сербів, хорватів та словенців.
У 1920 р. став професором кафедри в Белградському університеті. У 1922 р. переїхав до м. Суботіци, де викладав кримінальне право і процес на юридичному факультеті місцевого університету. Підготував науково-практичний коментарі до югославського кримінального уложення 1929 р. і югославського статуту кримінального судочинства 1929 р..
Наукові інтереси зосереджувалися на вивченні кримінальної політики, в межах якої він об’єднував науки кримінального права, кримінального процесу та криміналістики. Досліджував історію розвитку відповідних галузей юридичної науки з найдавніших часів до кін. 19 ст. Основні праці: «Зворотня дія кримінального закону» (1896), «Сучасна боротьба поглядів за і проти суду присяжних та реформаторські спроби в цій сфері» (1897), «Загальна характеристика нових учень у кримінальному праві» (1898), «Про значення в кримінальному праві мотиву злочинної діяльності та його зв’язок з новими течіями у цій науці» (1901), «Наука кримінального права та її складові елементи» (1902), «Суд присяжних і нова практика Сенату» (1904), «До питання про економічні фактори злочинності», «Нариси кримінальної політики» (обидві — 1905), «Статті і промови з питань кримінального права та процесу (1896—1906)» (1906), «Курс кримінальної політики» (1909), «Ювілей судових установ та його відображення в літературі» (1915), «Закон і дійсність у Радянській Росії» (1925).
Помер у 1943 році в Югославії.