ЗАТВЕРДЖЕНО
Указом Президента України
Від __________2006 року №__
Концепція
подолання корупції в Україні “На шляху до доброчесності”
І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Корупція є явищем, що переслідує людство практично з моменту виникнення найперших, організованих за допомогою певних правил, форм його існування. Пустивши коріння в усі сфери функціонування держави, корупція здатна поставити під загрозу існування економічної системи та громадянського суспільства, що перебувають на етапі становлення. Тому подолання корупції перетворюється у надзвичайно складну проблему.
Слід відмовитись від спрощеного сприйняття проблеми, як прояву незадовільного управління чи неналежної реалізації правових приписів особами, уповноваженими на виконання функцій держави.
Таке сприйняття вводить в оману щодо можливості розв’язання проблеми шляхом визнання основним суб’єктом протидії корупції правоохоронні органи. Усвідомленням хибності такого шляху стало прийняття Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 24 квітня 1998 р. №367, в якій вперше було чітко визначено пріоритетність не боротьби проти цього соціального явища, а запобігання його виникненню.
Затвердження Концепції спричинило надії на зміни, оскільки в ній відображене досить реалістичне бачення ситуації в Україні, враховано міжнародний досвід та відповідні стандарти, визначено найбільш істотні заходи, що могли бути здійснені з метою усунення передумов корупції. Але реальних змін не відбулось, Концепція залишилась політичним документом, ситуація погіршилась.
ІІ. СУЧАСНА СИТУАЦІЯ З ПОШИРЕННЯМ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ ТА ОСНОВНІ
ПРОБЛЕМИ, ЩО ПОТРЕБУЮТЬ РОЗВ’ЯЗАННЯ
Ситуація, що склалася в Україні, має такі характерні риси, які необхідно врахувати під час формування стратегії подолання корупції:
1) залежність рівня та форм корупції від загального стану зрілості демократичних інститутів та здійснення дієвих і реальних кроків в реформуванні основних сфер суспільного життя (адміністративні процедури, податкова система, регуляторна діяльність держави, розв’язання соціальних проблем тощо);
2) набуття корупцією ознак системного явища шляхом не лише ураження всіх життєво важливих сфер суспільства, але й перетворення на функціонально важливий спосіб їх існування;
3) неефективність будь-яких політичних ініціатив у сфері боротьби з корупцією. Зовнішнім проявом цього є невиконання основних рішень з цих питань;
4) зміцнення в суспільстві стереотипів толерантності стосовно корупції, поєднання в масовій свідомості визнання суспільної шкоди корупції і готовності обирати корупційні шляхи розв’язання проблем. Найбільш негативним наслідком є нездатність громадян бути активними учасниками антикорупційних дій;
5) враження корупцією правоохоронних органів, уповноважених на здійснення антикорупційних заходів;
6) слабкість інститутів громадянського суспільства. Засоби масової інформації часто залежні від власників, органів державної влади, політичної цензури, уникають об’єктивного висвітлення цих проблем. Громадянські ініціативи не підтримуються через зневіру та суспільну апатію більшості населення. Неурядові організації здебільшого ослаблені, залежні від осіб, що здійснюють їх фінансову підтримку.
Для виконання заходів, пов’язаних з подоланням та запобіганням виникненню корупції в органах державної влади, необхідно мати чітке уявлення про масштаби цього явища. Причому така оцінка повинна ґрунтуватися як на даних офіційної статистичної звітності, так і на оцінці суспільством відповідних процесів.
На міжнародному рівні Україна має репутацією надзвичайно корумпованої країни. Підтвердженням цьому є незмінно низький рейтинг України за рівнем доброчесності, визначеним в результаті проведених протягом останніх років авторитетних міжнародних досліджень. Так, “індекс сприйняття корупції” (дослідження Transparency International) в Україні становив у 2004 році 2,2, у 2003 р. - 2,3, а у 2002 р. – 2,4. Виходячи з методології цього дослідження, до країн з небезпечним рівнем поширеності корупції належать ті, де значення індексу менше, ніж 3,0.
Офіційна статистика вираховує корупційні правопорушення на основі Закону України “Про боротьбу з корупцією”. З року в рік складається від трьох до п’яти тисяч адміністративних протоколів про корупційні порушення, але щодо осіб, які не займають високих посад. Таким чином, статистика правоохоронних органів дає викривлене уявлення про якісні ознаки корупції, яка постає проблемою не керівних посадових осіб органів державної влади, а державних службовців шостої-сьомої категорій.
Уникаючи “елітарної корупції” (корупції високих посадовців) цілеспрямована робота з викриття корупційних правопорушень нерідко підміняється складанням значної кількості протоколів щодо рядових посадових осіб – державних службовців 6-7 категорій, які вчинили малозначні проступки, що лише формально підпадають під ознаки корупційних діянь і не є суспільно небезпечними.
До найбільш поширених корупційних діянь належить хабарництво. За даними статистики у 2004 році правоохоронними органами зареєстровано приблизно 3 тис. фактів хабарництва, що на 3,4 % більше, ніж у 2003 році. У той же час, судами України за хабарництво у 2004 році засуджено всього 407 осіб. В масовій свідомості рівень поширеності хабарництва значною мірою визначає загальну оцінку корупції в країні.
Великого поширення набув “корупційний лобізм”, тобто такі технології лобіювання, за якими використовується підкуп осіб, уповноважених на виконання функцій держави та інші корупційні діяння. Посередництво, тобто виконання державними службовцями незаконних, корупційних за змістом, “посередницьких” функцій у відносинах третіх осіб з органами державної влади стало не ситуативним, а постійним. Найчастіше такими посередниками виступають працівники правоохоронних органів та органів державної влади, що мають контрольно-регуляторні повноваження (податкові органи, органи пожежного нагляду тощо). Слід відзначити й інші види корупційних проявів, що мають ще більш латентний характер (наприклад, фаворитизм, непотизм), які можуть виявлятися у влаштуванні на роботу своїх родичів, близьких, знайомих, отримання ”комісійних” від учасників процедур державних закупівель, неофіційному спілкуванні з представниками організацій, що є підконтрольними або мають договірні відносини з органами державної влади, здійсненні підприємницької діяльності через підставних осіб або родичів чи близьких, отриманні прямо не передбачених законом пільг та привілеїв, отриманні подарунків в дні загальних свят.
Складною залишається ситуація в органах судової влади. Саме на стадії звернення до суду, розгляду судових справ, фіксуються численні порушення та зловживання. За шість років діяльності Вищої ради юстиції Президент України та Верховна Рада України підтримали її пропозиції щодо звільнення з посад понад 62 суддів за порушення присяги і 9 суддів у зв’язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду (за хабарництво). Низькі показники статистики про поширення корупції серед суддів в Україні пояснюються високим ступенем латентності цього виду злочину. Інша риса судової корупції – її клановість, якою можна пояснити відсутність кримінальних справ, порушених за фактами корупції в судах.
ІІІ. ПОКРАЩЕННЯ ДОБРОЧЕСНОСТІ У ВИБОРНИХ ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Рівень та масштаби корупції в країні, ефективність протидії корупційним процесам значною мірою залежать від доброчесності виборних посадових осіб, демократичності політичної системи загалом і виборчого процесу зокрема. Але це можливо лише за умови систематичного проведення вільних та чесних виборів на демократичних засадах та встановлення чітких правил здійснення такими посадовими особами своїх повноважень.
Тому, у першу чергу, необхідно звернути увагу на такі корупційні ризики у формуванні та діяльності виборних органів державної влади та органів місцевого самоврядування:
1) нестабільність та недосконалість виборчого законодавства;
2) прогалини у правовому регулюванні фінансування політичних партій;
3) обмеженість легальних джерел фінансування політичних партій;
4) відсутність належного контролю з боку держави за фінансуванням діяльності політичних партій;
5) невідповідність матеріального забезпечення, гарантій, привілеїв виборних посадових осіб та важливості політичних чи інших рішень, які вони приймають;
6) неефективність контролю за діяльністю виборних органів та посадових осіб з боку відповідних органів державної влади, інститутів громадянського суспільства, зокрема, засобів масової інформації;
7) відсутність правового механізму запобігання та вирішення конфлікту інтересів, що виникає у процесі діяльності виборних посадових осіб;
8) неврегульованість процедури і механізмів лобіювання політичних, соціально-економічних, інших інтересів у виборних органах влади та місцевого самоврядування;
9) недосконалість законодавчого процесу, безсистемність правового регулювання;
10) недосконалість механізмів посередництва між громадськістю та органами влади і місцевого самоврядування, ігнорування процедури узгодження рішень із громадською думкою.
З урахуванням наведеного та з метою покращення доброчесності діяльності виборних органів державної влади та місцевого самоврядування необхідно:
1) здійснити експертизу виборчого законодавства на предмет зменшення впливу корупціогенних чинників та розробити відповідні проекти законів; забезпечити суворе дотримання правил про недопустимість змін до виборчого законодавства за певний проміжок часу до початку виборчого процесу;
2) розпочати процес кодифікації виборчого законодавства;
3) розробити й запровадити ефективні механізми контролю за фінансуванням виборчої кампанії та діяльності політичних партій загалом;
4) створити правові засади лобістської діяльності як основної умови існування прозорої та доброчесної системи вираження інтересів у нормотворчих органах;
5) встановити етичні стандарти поведінки виборних посадових осіб, порядок вирішення конфлікту інтересів;
6) запровадити декларування видатків виборних посадових осіб та їх близьких осіб, забезпечити здійснення контролю за доходами та видатками таких осіб;
7) прийняти Закон України нормативно-правові акти, в якому визначити систему нормативно-правових актів, їх ієрархію, порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів (або врегулювати ці питання у законі про нормативно-правові акти тощо;
8) прийняти Закон України “Про Регламент Верховної Ради України”, в якому визначити порядок ухвалення законів. Особливу увагу при цьому зосередити на визначенні загальних засад фахової правової експертизи, розрахунку економічної обґрунтованості законопроекту, проведенні громадської експертизи;
9) прийняти Закон України “Про Президента України”, в якому визначити порядок та межі нормотворчості глави держави, а також чітко визначити порядок його участі в законодавчому процесі;
10) прийняти закони, які мають визначити правовий статус Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади (закони України про Кабінет Міністрів України, про центральні органи виконавчої влади);
11) запровадити систему широкого інформування громадськості щодо законопроектів (зокрема, опублікування найбільш важливих проектів у парламентській газеті “Голос України” з одночасним запрошенням усіх громадян та їхніх об’єднань взяти участь в обговоренні або висловити свої пропозиції);
12) удосконалити порядок проведення комплексної правової експертизи усіх законопроектів з метою попередження можливих корупційних ризиків нового закону;
13) розробити механізми посилення громадського контролю за діяльністю виборних органів влади, зокрема, через проведення консультацій із громадськістю при прийнятті нормативно-правових актів.
ІV. ПОКРАЩЕННЯ ДОБРОЧЕСНОСТІ В ОРГАНАХ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
Вирішальною ланкою для розв’язання проблеми доброчесності влади є вдосконалення інститутів державної служби, адміністративних процедур та державних закупівель в органах виконавчої влади. Саме у цих сферах спостерігаються тенденції до посилення корупційних ризиків, серед яких необхідно виділити такі:
1) недосконалість законодавства про державну службу, зокрема щодо добору кадрів на державну службу, належного матеріального стимулювання державних службовців, декларування і контролю за активами та видатками державних службовців, їх близьких осіб неефективність механізмів атестації та відсутність процедури ротації державних службовців на окремих посадах;
2) відсутність законодавчо встановлених етичних регуляторів поведінки державних службовців, контролю за їх дотриманням та можливості притягнення до відповідальності за порушення цих правил;
3) непрозорість та недосконалість процедур прийняття адміністративних рішень, зокрема, невизначеність окремих елементів адміністративних процедур, можливість створення і використання альтернативних (тіньових) адміністративних процедур, неврегульованість проблеми застосування дискреційних повноважень, суперечності у статусі державних органів (конфлікти контрольної і дозвільної функцій, контрольно-дозвільної і господарської функцій органів державної влади);
4) проблема відповідальності за неправомірні рішення органів державної влади та їх посадових осіб;
5) неефективність державного контролю у сфері державних закупівель, зокрема вибір неконкурентних процедур закупівлі, відсутність процедури дискваліфікації учасників з негативною репутацією (“чорних списків”), обмеження доступності інформації про державні закупівлі.
Розв’язати проблему доброчесності в органах виконавчої влади можливо шляхом здійснення таких заходів:
1) виважено та помірковано оптимізувати чисельність державного апарату для вдосконалення та оптимізації діяльності управлінського персоналу;
2) уніфікувати нормативно-правові акти у сфері державної служби в Україні;
3) привести структуру державної служби України у відповідність з рекомендаціями та стандартами країн-членів Європейського Союзу;
4) провести реформування системи оплати праці державних службовців;
5) закріпити обов'язок державного службовця звільнятися з посади у випадку обрання його в представницькі органи державної влади;
6) запровадити правовий інститут ротації кадрів державних службовців на окремих посадах;
7) удосконалити правовий механізм проведення атестації державних службовців;
8) розробити та прийняти Кодекс поведінки державних службовців, який повинен базуватись на положеннях Модельного кодексу Ради Європи, інших міжнародно-правових стандартах у цій сфері;
9) розробити та прийняти закон про державний фінансовий контроль за декларуванням і витрачанням доходів особами, уповноваженими на виконання функцій держави для забезпечення відкритості та прозорості діяльності цих осіб при розв’язанні покладених на них завдань;
10) прийняти Адміністративно-процедурний України, у якому мають бути визначені принципи раціоналізації, спрощення, уніфікації, прозорості адміністративних процедур;
11) визначити перелік інформації, яку органи державної влади зобов’язані зробити доступною з метою розвитку громадянського суспільства і для формування цивілізованого підприємницького середовища;
12) з метою забезпечення більш чіткої організації діяльності апарату органів державної влади, підвищення особистої відповідальності працівників за доручену ділянку роботи та боротьбу з проявами зловживань службовим становищем, хабарництвом і корупцією з боку посадових осіб прийняти типові регламенти роботи центральних та місцевих органів державної влади;
13) створити банк даних про осіб, які були засуджені або притягнуті до адміністративної відповідальності за корупційні діяння, з метою використання цієї інформації для спеціальної перевірки кандидатів на посади державних службовців та працівників, які вже займають ці посади;
14) розробити та впровадити диверсифіковану систему громадського контролю за діяльністю органів державної влади з метою забезпечення прозорості політичної та адміністративної діяльності органів державної влади, посадових осіб. Прийняти закон про доступ до інформації щодо діяльності органів державної влади;
15) усунути функціональні конфлікти в діяльності органів виконавчої влади, насамперед поєднання контрольно-регуляторних функцій та господарської діяльності в цій сфері;
16) внести зміни до регуляторного законодавства з метою обмеження сфери застосування дозвільних процедур або забезпечити спрощення і прозорість застосування відповідних процедур, зокрема, передбачити застосування принципу “позитивного адміністративного мовчання” (якщо в установлені строки державний орган не надає відповідь, то питання відповідного запиту, клопотання тощо вважаються вирішеними позитивно), покладення на державні органи виконання окремих стадій адміністративних процедур (наприклад, погодження певних рішень з іншими органами);
17 провести перевірку законності утворення недержавних організацій (фірм, агентств тощо), діяльність яких пов’язана з виконанням за відповідну плату функцій органів державної влади;
18) створити банк даних про суб’єктів підприємницької діяльності, причетних до корупції, з метою запобігання їх участі у виконанні державних замовлень;
19) прийняти закон про відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
V. ПОКРАЩЕННЯ ДОБРОЧЕСНОСТІ СУДДІВ І РОБОТИ СУДІВ
Доброчесність суддів і роботи судів є необхідною передумовою існування незалежної судової системи у державі. В демократичних країнах суди займають одне з центральних місць у протидії корупції. Перші кроки у здійсненні судової реформи в Україні не привели до помітних змін в ситуації з доброчесністю в судовій системі.
До основних чинників корупційних зловживань у судовій сфері можна віднести такі:
1) відсутність системи спеціальної підготовки суддів;
2) неефективність процедури відбору і призначення суддів (недосконалість вимог до кандидатів на посаду судді, відсутність кваліфікаційного іспиту, методики оцінювання рівня професійних знань і умінь кандидата, неврегульованість процедури співбесіди з кандидатом на посаду судді);
3) законодавча невизначеність етичних стандартів поведінки суддів, незавершеність процедури врегулювання конфлікту інтересів;
4) можливість застосування недосконалих процесуальних форм для здійснення корупційних діянь;
5) існування непроцесуальної (фактичної) залежності суддів різних ланок судової системи;
6) недостатня відкритість та прозорість судового процесу;
7) недосконала процедура призначення на адміністративні посади в судах та можливість використання адміністративних повноважень для впливу на прийняття відповідних рішень;
8) проблема відповідальності суддів (невизначеність суддів як суб’єктів корупції, неефективність діяльності спеціально уповноважених органів, що реалізують повноваження з притягнення суддів до відповідальності, відсутність механізмів перевірки інформації про вчинені суддями проступки);
9) недосконалість нормативно-правового регулювання недоторканності суддів, що призводить до звуження гарантій незалежності суддів;
10) низька ефективність забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві, у тому числі суддів, а також членів їх сімей та близьких родичів;
11) недостатнє фінансове забезпечення діяльності судів та матеріальне забезпечення суддів.
Для підвищення рівня доброчесності у судовій системі необхідно здійснити низку таких заходів:
1) прийняти закон, яким врегулювати статус кандидата на посаду професійного судді України, визначити принципи кадрової роботи, процедуру добору суддів і вимоги до кандидатів на цю посаду щодо соціального, освітнього, професійного статусу, особистісних і професійно важливих якостей та здібностей, механізм їх встановлення і оцінки, компетенцію органів, що здійснюють добір суддів, права і обов'язки осіб, які претендують на зайняття посади професійного судді тощо;
2) нормативно регламентувати процедуру перевірки наданих кандидатом даних про відповідність установленим правовим вимогам; складання кваліфікаційного іспиту; введення в процес кваліфікаційної атестації обов'язкового психологічного тестування щодо кандидатів на посаду суддів та професійних суддів України.
3) запровадити проведення конкурсів при доборі суддів із забезпеченням їх прозорості. Реалізація цього положення повинна здійснюватись шляхом встановлення порядку опублікування інформації про відкриття вакантної посади та процедури проведення конкурсу на заміщення суддівської посади. Слід забезпечити можливість впливу громадян на формування корпусу суддів, починаючи з відбору кандидатів і завершуючи вирішенням про припинення повноважень судді;
4) розробити Комплексну державну програму навчання професійних суддів України, що передбачає навчання суддів на основі доктрини верховенства права, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини;
5) забезпечити стовідсоткове фінансування видатків на забезпечення діяльності судової системи від потреби;
6) вивчити доцільність законодавчого закріплення повноважень щодо надання офіційних роз'яснень і рекомендацій уповноваженим органом з питань, пов'язаних з регулюванням суддівської поведінки, та видання збірника рішень з дисциплінарних справ;
7) передбачити у законодавстві як підставу звільнення судді або притягнення його до дисциплінарної відповідальності за вчинення ним корупційного діяння або іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією. Також слід регламентувати гарантії обґрунтованого і справедливого притягнення суддів до відповідальності за вчинення корупційних діянь або інших правопорушень, пов’язаних з корупцією;
8) розробити єдину процедуру притягнення суддів до адміністративної і дисциплінарної відповідальності за вчинення корупційних діянь або інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, яка складається з двох видів провадження: адміністративного та дисциплінарного;
9) запровадити декларування активів представниками судової влади і членами їх сімей та інші норми, що регулюють володіння і розпорядження суддями коштами, нерухомим майном, участь у підприємницькій діяльності, отримання подарунків, нагород;
10) забезпечити доступність судової статистики. Серед антикорупційних заходів велике значення має забезпечення прозорості діяльності судів, доступності судової інформації. З метою викорінення випадків хабарництва та інших корупційних діянь забезпечити належну реалізацію Закону України “Про доступ до судових рішень”.
VI. ВИЯВЛЕННЯ КОРУПЦІЙНИХ ПРОЯВІВ ТА ПОКАРАННЯ ЗА КОРУПЦІЮ
Стратегічним напрямом боротьби з корупцією має бути посилення діяльності, спрямованої на виявлення корупційних проявів та забезпечення притягнення до відповідальності винних осіб.
Високої ефективності у виявленні корупційних правопорушень можна досягти лише комплексним застосуванням засобів і заходів, що є у органів державної влади, правоохоронних органів, громадянського суспільства.
Крім того, ефективна реалізація антикорупційних заходів повинна забезпечуватись належними механізмами відповідальності. Концепція боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затверджена Указом Президента України від 24 квітня 1998 року № 367, визначала “удосконалення законодавства про відповідальність за корупційні правопорушення” як один із чотирьох напрямів боротьби з корупцією. Такий підхід відповідає базовим засадам формування антикорупційних стратегій у сучасному світі.
Виявлення корупційних дій шляхом реалізації адміністративно-управлінських заходів ускладнюють такі чинники:
1) невиконання окремими керівниками центральних і місцевих органів виконавчої влади вимог законодавства про боротьбу з корупцією щодо вжиття заходів, спрямованих на запобігання та припинення корупційних правопорушень та інформування про виявлені випадки відповідних органів;
2) безсистемність періодичних антикорупційних кампаній, дублювання функцій відповідних органів, що здійснюють боротьбу з корупцією, неузгодженість та паралелізм у їх роботі;
3) відсутність єдиного органу, до компетенції якого відносилися б вироблення єдиної антикорупційної політики на основі аналізу корупційних ризиків;
Виявлення корупційних проявів у діяльності правоохоронних органів ускладнюється через наявність таких чинників:
1) недостатня співпраця правоохоронних органів з населенням, зокрема, щодо проведення заходів інформування, встановлення інформаційного зв’язку з населенням;
2) неготовність населення співпрацювати з правоохоронними органами;
3) неефективність профілактичної роботи правоохоронних органів, комплексних операцій, спрямованих на виявлення корупційних проявів;
4) відсутність належного правового регулювання процедури перевірки заяв та повідомлень про злочини.
Основні проблеми виявлення корупції у діяльності інститутів громадянського суспільства полягають у наступному:
1) залежність багатьох засобів масової інформації від власників, недостатні умови для створення і існування незалежного і прозорого медіа-ринку;
2) збереження державних засобів масової інформації, які слід перетворити на суспільне телебачення і радіомовлення;
3) недостатня прозорість органів державної влади, обмеження у доступі громадськості до інформації;
4) відсутність реального впливу неурядових організацій на стан корупції у державі.
Законодавство про відповідальність за корупцію характеризується, зокрема, такими негативними ознаками, що суттєво впливають на ефективність його застосування, як:
1) неповне врахування міжнародно-правових стандартів у сфері відповідальності за корупційні правопорушення, зокрема у частині визначення поняття корупції, чіткого розмежування кримінальної, адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правової відповідальності за корупційні правопорушення, розширення кола суб’єктів корупції, відповідальності юридичних осіб;
2) відсутність системності та завершеності, концептуальної обґрунтованості, що призвело до наявності прогалин і колізій в антикорупційному законодавстві з питань відповідальності;
3) недоліки процедури притягнення до відповідальності.
З метою активізації діяльності органів, що здійснюють виявлення проявів корупції необхідно:
1) спрямувати їхню діяльність на виявлення найнебезпечніших проявів корупції в державних органах, найважливіших сферах суспільного життя та у галузях, де корупційні діяння набули найбільшого поширення;
2) запровадити порядок та механізм належної оцінки оперативної інформації щодо корупційних діянь, згідно з якими керівники відповідних правоохоронних органів або їхніх підрозділів мають виняткові повноваження та несуть персональну відповідальність за прийняття рішення відповідно до передбачених законом заходів реагування на таку інформацію. При цьому рівень особи, яка повинна приймати рішення у кожному випадку, має відповідати посадовому рівню особи, яка вчинила корупційне діяння;
3) запровадити методики виявлення, перевірки та реалізації інформації про факти корупції в різних сферах економіки, суспільного життя;
4) вивчити можливість створення спеціальних підрозділів внутрішньої безпеки у органах державної влади, які б забезпечували зв’язок із громадськістю та дотримання вимог корупційного законодавства у цих органах;
5) визначити порядок повної і своєчасної реєстрації повідомлень про корупційні діяння та пов’язані з ними правопорушення;
6) уніфікувати та конкретизувати в єдиному законодавчому акті умови і порядок надання зазначеної інформації правоохоронним та іншим органам, з урахуванням необхідність збереження охоронюваних законом видів таємниць;
7) визначити механізми взаємодії спеціальних органів, які здійснюють виявлення проявів корупції, з іншими органами, на які згідно з законодавством покладається обов’язок оперативного, технічного, інформаційного та іншого забезпечення діяльності щодо боротьби з корупцією;
8) запровадити єдину державну систему обліку осіб, які були притягнуті до відповідальності за вчинення корупційних діянь з розподілом їх відповідно до професійної належності, сфери та регіону діяльності.
З метою посилення ролі інститутів громадянського суспільства необхідно:
1) розробити правові механізми забезпечення захисту джерел журналістської інформації;
2) підготувати пропозиції щодо розв’язання конфлікту інтересів держави і суспільства в аспекті поширення інформації засобами масової інформації;
3) вирішити проблему щодо застосування занадто формалізованого підходу до обмеження свободи вираження поглядів і подання інформації, оскільки в Україні виникає проблема порушення пропорції між судовими заходами щодо обмеження права на свободу висловлювань та цілями статті 34 Конституції України;
4) вивчити потенціал неурядових організацій та інших, притаманних світовій практиці інститутів громадянського суспільства, та інституціоналізувати, зокрема, у новому законі про боротьбу з корупцією їх роль у здійсненні заходів щодо протидії корупції;
5) розширити можливості отримання засобами інститутами громадянського суспільства інформації, пов’язаною із діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування;
6) здійснювати заходи, спрямовані на активізацію інформаційного обміну між неурядовими організаціями, засобами масової інформації та органами державної влади і органами місцевого самоврядування;
7) вживати заходів щодо формування антикорупційного світогляду населення із залученням до цих заходів інститутів громадянського суспільства;
8) вивчити можливість оприлюднення інформації про власників засобів масової інформації.
З метою удосконалення законодавчого врегулювання питань відповідальності за корупційні правопорушення необхідно:
1) привести національне антикорупційне законодавство у відповідність з міжнародно-правовими стандартами і, насамперед, ухвалити новий закон щодо запобігання та протидії корупції на основі наукової розробки способів імплементації положень міжнародних документів;
2) розширити перелік корупційних діянь;
3) передбачити всі види корупційних адміністративних правопорушень в одному нормативно-правовому акті;
4) законодавчо закріпити чіткий поділ корупційних діянь на види за ступенем суспільної небезпечності на кримінальні, адміністративні, дисциплінарні та цивільно-правові;
5) розширити перелік суб'єктів корупції, розробити критерії їх законодавчого визначення;
6) розробити ефективні заходи щодо попередження, розслідування корупції та визначити процедуру притягнення до відповідальності за вчинення корупційних діянь;
7) розглянути питання щодо запровадження положень, які б зобов’язували органи, що ведуть боротьбу з корупцією, проводити перевірки за всіма повідомленнями громадян про факти корупційних діянь;
8) встановити окрему норму щодо процедури притягнення до відповідальності за вчинення корупційних діянь осіб з особливим правовим статусом (судді, працівники правоохоронних органів тощо).
VІІ. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПЦІЇ
Концепція визначає основні першочергові заходи у сфері подолання корупції, що мають бути реалізовані протягом найближчого часу.
Конкретні заходи щодо реалізації Концепції, строки їх виконання та виконавці визначатимуться у плані дій щодо реалізації Концепції, що затверджуватиметься Кабінетом Міністрів України.
Концептуальні засади формування політики держави у сфері запобігання та протидії корупції на середньостроковий період визначатимуться на основі результатів аналізу виконання цієї Концепції.