Виконання рішень Європейського суду з прав людини на території України

З.П. Бортновська, заступник директора Національного бюро у
справах дотримання Конвенції про захист прав і основних
свобод людини, Міністерство юстиції України
(т. 253-07-87)

Ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція), Україна визнала положення цього міжнародного договору частиною національного законодавства і, разом з цим, взяла на себе зобов\’язання виконувати рішення Європейського суду з прав людини у кожній справі, стороною якої вона є.

Зараз питання виконання рішень Європейського суду з прав людини набуває актуальності, оскільки щодо України вже винесено сім рішень, де констатовано порушення положень Конвенції. Це рішення у справах "Совтрансавто Холдинг проти України" (винесене 25 липня 2002 р., остаточне з 6 листопада 2002 р.), "Полторацький проти України" та "Кузнєцов проти України" (винесені 29 квітня 2003 р. і остаточні з цієї ж дати), а також "Хохліч проти України", "Данкевич проти України", "Назаренко проти України" і "Алієв проти України" (винесені 29 квітня 2003 р., остаточні з 29 липня 2003 р.).

Виконання рішень Європейського суду передбачене у ст. 46 Конвенції. Це положення створює специфічні правові зобов\’язання для держави-відповідача.

Першим основним обов\’язком є виплата сум, визначених Європейським судом як справедливе відшкодування заявникові. Відповідно до ст. 41 Конвенції Європейський суд може зобов\’язати державу відшкодувати заявнику матеріальну та моральну шкоду, а також судові витрати. Виплата цих сум є обов\’язком, чітко визначеним у рішенні Суду.

Виплата повинна бути здійснена у кожній справі протягом трьох місяців з дня набуття цим рішенням статусу остаточного. При цьому рішення набуває такого статусу через три місяці з дня винесення Європейським судом з прав людини, якщо сторони не звернулися з клопотанням про перегляд рішення Великою палатою Суду відповідно до ст. 43 Конвенції, або в день відхилення такого клопотання палатою з п\’яти суддів чи, якщо клопотання було задоволене, - в день винесення рішення щодо суті Великою палатою (але в такому разі мова йде про набуття чинності вже рішенням Великої палати). Сторони також можуть повідомити Суд про відсутність наміру клопотати про перегляд рішення Великою палатою, тоді рішення набуде чинності в день надходження останнього повідомлення про відмову.

У випадку невиплати коштів за рішенням Суду протягом трьох місяців з дня набуття ним статусу остаточного, на суму, вказану в рішенні, нараховується пеня. З 2002 р. Європейський суд з прав людини визначає суми справедливої сатисфакції в євро і встановлює пеню, розмір якої прив\’язується до річної позичкової ставки Європейського Центрального Банку.

В Україні відповідно до ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" рішення Європейського суду з прав людини виконуються Державної виконавчою службою України.

Характер рішень Європейського суду з прав людини і той факт, що обов\’язок держави виконати рішення Суду не ставиться в залежність від волі особи, на користь якої Європейський суд виніс рішення, обумовлюють специфіку виконання таких рішень. Європейський суд з прав людини, на відміну від національних судів, не видає виконавчих листів, і особа не зобов\’язана ні самостійно пред\’являти рішення до виконання, ні будь-яким чином стимулювати таке виконання. Держава повинна сама виконати рішення Суду на користь особи, звільнити її від такого обов\’язку може лише письмова відмова особи отримати присуджену за рішенням суму. Як правило, відмова від виконання буває частковою: у випадку невчасної виплати основної суми особа отримує право на пеню, але якщо затримка становила лише кілька днів і сума пені незначна, особа може відмовитися від нарахування пені.

Однак виплата справедливого відшкодування - не єдиний обов\’язок, що випливає з рішення. На виконання рішення Європейського суду, де встановлено одне або кілька порушень Конвенції, держава-відповідач, залежно від обставин справи, може бути зобов\’язана вжити певні заходи: по-перше, заходи індивідуального характеру на користь заявника, щоб припинити незаконну ситуацію і відшкодувати її наслідки, по-друге, заходи загального характеру, щоб запобігти подальшим порушенням подібного типу.

На відміну від відшкодування матеріальної шкоди Європейський суд не вказує державі, які спеціальні заходи необхідно вжити щодо відновлення порушених прав заявника та щодо запобігання подальшим порушенням, оскільки згідно з Конвенцією держави мають право самостійно обирати заходи індивідуального та загального характеру. Однак впровадження відповідних заходів проходить під контролем Комітету Міністрів Ради Європи, який перевіряє, чи є обрані заходи ефективними та чи відповідають вони висновкам, викладеним у рішенні Європейського суду. При цьому рішення вважається виконаним лише після прийняття відповідної постанови з цього приводу Комітетом Міністрів Ради Європи.

Заходи індивідуального характеру

Необхідність застосувати заходи індивідуального характеру на національному рівні додатково до відшкодування матеріальної і моральної шкоди розглядається Комітетом Міністрів у випадку, коли визнане за державою порушення продовжує мати негативні для заявника наслідки і їх не можна відшкодувати шляхом виплати грошової компенсації.

Наприклад, перегляд справи на національному рівні може бути важливим засобом усунення порушення Конвенції у випадках, коли Європейським судом зафіксовані серйозні порушення процесуальних гарантій національними судами. Такий перегляд може також виправити рішення національного суду, яке за своєю суттю суперечить Конвенції.

Не можна сказати, що перегляд рішень національних судів внаслідок визнання порушення процесуальних гарантій Конвенції Європейським судом з прав людини широко застосовується на практиці. Багатьом європейським державам довелось вирішувати проблеми, пов\’язані з тим, що перегляд рішень національних судів не був передбачений їх правом. У зв\’язку з цим Комітет Міністрів прийняв Рекомендацію про перегляд рішень національних судів новим провадженням на підставі рішення Європейського суду з прав людини.

Якщо розглядати практику виконання рішень Європейського суду нашими сусідами, правова система яких внаслідок спільного минулого має багато спільних ознак із нашою правовою системою, то необхідно сказати, що відповідний досвід щодо перегляду судових рішень є. Так, справа "Марія Самакова проти Словацької Республіки"(1997) закінчилась мирним врегулюванням, оскільки справа заявниці була передана на новий розгляд у зв\’язку з нововиявленими обставинами, встановленими рішенням Європейської комісії з прав людини про прийнятність справи.

В Україні ще немає досвіду перегляду справ в результаті постановлення Європейським судом з прав людини рішення про порушення процесуальних прав однієї зі сторін у процесі, зокрема, права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції, проте такий перегляд можливий відповідно до положень двох кодексів: ст. 347-2 Цивільного процесуального кодексу та ст. 111-15 Господарського процесуального кодексу. Перша передбачає перегляд судових рішень в цивільних справах за винятковими обставинами, якщо у зв\’язку з цими рішеннями міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила факт порушення Україною міжнародних зобов\’язань, а друга - перегляд Верховним Судом України в касаційному порядку постанов чи ухвал Вищого господарського суду України на підставі визнання постанов чи ухвал міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов\’язання України.

Ще одним прикладом заходів індивідуального характеру може бути відмова у видачі особи в іншу державу, якщо Європейський суд встановить, що у випадку видачі права особи, гарантовані Конвенцією, можуть бути порушені державою, в яку вона підлягає видачі.

Заходи загального характеру

З метою запобігання новим порушенням Конвенції, що мають подібну природу до тих, які констатовані у рішенні Європейського суду, держава зобов\’язується усунути проблеми у внутрішньому правопорядку. Заходи, які вживаються у цьому напрямку, умовно можна назвати заходами загального характеру, на відміну від заходів індивідуального характеру, що вживаються для виправлення неправомірної ситуації самого заявника. Визначити та впровадити заходи загального характеру є не завжди просто.

Часом з обставин справи очевидно, що порушення є результатом недоліків конкретних законів або відсутності відповідних законодавчих норм. У таких випадках, звичайно, держава на виконання рішення Європейського суду повинна внести зміни до існуючих нормативно-правових актів або прийняти відповідні закони.

У багатьох випадках, однак, структурна проблема, яка призвела до порушення, полягає не в очевидній суперечності між національним законодавством та положеннями Конвенції, а швидше у правозастосовчій практиці. У такому випадку доцільною є зміна цієї практики з урахуванням позиції Європейського суду з того чи іншого питання, яка викладена у його прецедентній практиці.

У цій ситуації саме національні суди відіграють провідну роль у запобіганні подальшим порушенням Конвенції. Рішення Європейського суду з прав людини у більшості європейських держав є актами прямої дії, тому у цих державах рішення Європейського суду доводяться до відома судів та відповідних органів, дії яких призвели до порушення, і такі заходи є достатніми для запобігання подальшим порушенням подібного характеру. Також рішення Європейського суду публікуються в офіційних вісниках - це необхідна умова при виконанні кожного рішення Європейського суду з прав людини, в якому констатовано порушення державою-відповідачем положень Конвенції.

Той факт, що національні правові системи майже всіх європейських держав визнали пряму дію рішень Європейського суду з прав людини, є унікальним явищем, яке не має аналогу в сучасному міжнародному праві.

Доволі часто в інших державах Європи не законодавці, оскільки проведення законопроекту через парламент вимагає часу, а найвищі судові органи, Верховні чи Конституційні суди, відіграють основну роль в усуненні причин, які призвели до порушення прав людини у конкретній ситуації, яка згодом стала предметом рішення Європейського суду з прав людини. При цьому досвід цих країн є цікавим і вартим уваги.

Практика Словаччини. Європейський суд у справі "Кадубек проти Словаччини" встановив порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд протягом розумного часу), оскільки Кодекс про адміністративні правопорушення Словаччини не передбачав права оскарження адміністративних покарань, де штраф становить менше 2 тис. крон. Конституційний Суд Словаччини у вересні 1998 р. прийняв рішення, яким надав прямої дії рішенню Європейського суду у цій справі і проголосив відповідні положення Кодексу про адміністративні порушення такими, що суперечать статті 6 Конвенції та Конституції Словаччини.

Відповідно до Конституції Словаччини (ст. 132) через шість місяців після публікації рішення Конституційного Суду відповідні положення Кодексу втратили чинність, в результаті чого зараз рішення про адміністративні порушення підлягають оскарженню незалежно від суми штрафу.

Практика Іспанії. У справі "Кастелс проти Іспанії" (1992) Європейський суд визнав порушення статті 10 Конвенції, яка гарантує свободу виявлення поглядів та доступу до інформації. За рішенням Конституційного Суду Іспанії "прецедентна практика Європейського суду є критерієм тлумачення конституційних норм, які захищають основні права осіб". У своєму рішенні конституційний суд постановив, що прецеденти Європейського суду мають пряму дію у правовій системі Іспанії. У світлі цих подій Верховний Суд Іспанії зараз допускає так зване exceptio veritatis (ситуацію, коли журналіст у справах про наклеп має право посилатись на те, що у той час, коли він повідомляв неправдиву інформацію, він мав підстави довіряти джерелу інформації і вірити в правдивість самої інформації).

Підсумовуючи заходи загального характеру, які вживаються на виконання рішень Європейського суду, можна вказати основні з них.

Найскладнішим із заходів є внесення змін в законодавство чи, навіть, проведення глобальних правових реформ, оскільки він вимагає значних ресурсів і часу.

З іншого боку, найменш затратним із заходів є доведення рішень Європейського суду до уваги судів. У результаті суди запобігають подальшим аналогічним порушенням на стадії використання національних засобів правового захисту прав осіб. Крім того, вони можуть відповідним чином коригувати і свою роботу. Так, недотримання розумного строку судового провадження є порушенням ст. 6 § 1 Конвенції. При визнанні за державою порушення такого характеру рішення Європейського суду надсилається всім внутрішнім судам до відома.

Однак, слід зауважити, що тривалість провадження може залежати і від об\’єктивних факторів, таких як брак суддів. У такому випадку вирішення проблеми залежить від державних органів, які повинні збільшити кількість суддів в судах з метою зменшення навантаження на них.

Крім того, окремими особливостями характеризується виконання рішень Європейського суду, в яких визнається порушення статті 3 Конвенції (це заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання). Звичайно, немає жодної держави у Європі, де тортури чи нелюдське поводження були б дозволені законодавством, і все ж стаття 3 чи не найчастіше фігурує у рішеннях Європейського суду у порівнянні з іншими статтями. Очевидно, що проблема полягає не в законодавстві, а в рівні загальної правової культури відповідних органів. Для усунення небезпеки визнання порушень за цією статтею держави проводять комплексні навчання працівників правоохоронних органів, пенітенціарних установ, де їм роз\’яснюються стандарти Конвенції у цій сфері, що до певної міри знижує рівень порушень статті 3 Конвенції в державі.

Ще одним заходом загального характеру є публікація рішення Європейського суду в офіційних вісниках для поінформування громадськості. Це найменш затратний спосіб, який, проте, сприяє кращому застосуванню положень Конвенції в державі.

Яким же чином контролюється виконання рішення Європейського суду? Які заходи можуть застосовуватися до держави, що відмовляється виконувати покладені на неї Судом зобов\’язання?

Звичайно, засоби впливу на державу є лише політичними. Проте на сьогодні за майже п\’ятдесят років діяльності Європейського суду з прав людини зафіксовано лише поодинокі приклади тривалого невиконання рішень Європейського суду з прав людини. Політичні наслідки для держав, аж до виключення з членів Ради Європи, є непривабливими для європейських країн, а тому рішення, як правило, виконуються вчасно.

Таким чином, держави, звичайно, виконують свої зобов\’язання, що випливають з рішень Європейського суду з прав людини у справах, стороною в яких вони є. Виконання рішення в частині виплати відшкодування матеріальної, моральної шкоди та судових витрат не повинне перевищувати трьох місяців. Вжиття заходів індивідуального та загального характеру може тривати від кількох місяців до кількох років, залежно від складності заходів на виконання рішення Суду. Контроль за виконанням рішень покладений на комітет Міністрів Ради Європи, який у випадку вжиття всіх належних заходів приймає резолюцію про виконання державою рішення Європейського суду з прав людини. Якщо ж держава не виконує належно взяті на себе зобов\’язання, Комітет Міністрів повертається до розгляду питання про виконання державою рішення Суду до того часу, поки всі зобов\’язання не будуть виконані.

Таким чином, маючи в своєму розпорядженні засоби виключно політичного впливу на державу, органи Конвенції створили ефективний механізм контролю за дотриманням гарантій Конвенції про захист прав та основних свобод людини. Виконання рішень Європейського суду не обмежується виплатою лише грошових компенсацій, а часто створює необхідність проведення більш масштабних заходів.

Зараз Україна набуває досвіду виконання перших рішень, винесених щодо неї. Ще немає чітко розробленої процедури виконання, крім положення про те, що виконанням рішень Європейського суду з прав людини займається Державна виконавча служба України. Однак якщо Державна виконавча служба може провести стягнення за рішенням Суду, то вжиття заходів індивідуального та загального характеру за рішенням вимагає спільної роботи багатьох органів держави, і на сьогодні ще чітко не врегульовано, хто координуватиме цю діяльність та відповідатиме за вжиття цих заходів. Незважаючи на це, виконання рішень Європейського суду з прав людини є обов\’язковим і у кожному випадку повинне проводитися у якомога коротші строки.