Основні засади створення умов для реабілітації інвалідів в Україні

Провідний спеціаліст
Департаменту соціального, трудового та
гуманітарного законодавства
Міністерства юстиції України
Тертиця Світлана Василівна

%d% Основні засади створення умов для реабілітації інвалідів в Україні. %/d% Відповідно до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті.

%d%Детальніше >> %/d%
%%%%

  Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3 Конституції України).

Відповідно до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті.

Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв’язку до особливостей інвалідів.

Саме Закон України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" відповідно до Конституції України визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров’я зі стійким розладом функцій організму, функціонування системи підтримання інвалідами фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності.

Реабілітація інвалідів - система медичних, психологічних, педагогічних, фізичних, професійних, трудових заходів, спрямованих на надання особам допомоги у відновленні та компенсації порушених або втрачених функцій організму, усуненні обмежень їх життєдіяльності для досягнення і підтримання соціальної і матеріальної незалежності, трудової адаптації та інтеграції в суспільство.

Інвалідність і ступінь втрати здоров’я повнолітніх хворих встановлюються медико-соціальними експертними комісіями, а неповнолітніх - лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів.

Огляд повнолітніх хворих, інвалідів, дітей-інвалідів проводиться за направленням відповідного лікувально-профілактичного закладу після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності даних, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.

Залежно від ступеня розладу функцій організму та обмеження життєдіяльності особі, визнаній інвалідом, встановлюється перша, друга чи третя група інвалідності.

Відповідно до статті 8 цього Закону експертиза професійної придатності повнолітніх інвалідів здійснюється медико-соціальними експертними комісіями.

Висновок медико-соціальної експертної комісії з професійної придатності включається в індивідуальну програму реабілітації інваліда і є підставою для здійснення професійної орієнтації, професійної освіти і наступного працевлаштування з урахуванням побажань і думки інваліда (дитини-інваліда - для навчання).

Рішення медико-соціальних експертних комісій є обов’язковими для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, реабілітаційними установами незалежно від відомчої підпорядкованості, типу і форми власності.

Для отримання реабілітаційних послуг, визначених індивідуальною програмою реабілітації інваліда, в реабілітаційній установі державної або комунальної форми власності інвалід повинен звернутися з письмовою заявою до органу праці та соціального захисту населення за місцем проживання.

При цьому, медична реабілітація інвалідів, дітей-інвалідів здійснюється в лікувально-профілактичних закладах, реабілітаційних установах відповідного типу.

Медична реабілітація включає всі види відновного лікування у стаціонарних, амбулаторних і санаторно-курортних умовах, диспансерне спостереження, профілактичні заходи, а також реконструктивну хірургію, протезування та ортезування.

Крім того, професійна реабілітація (професійний відбір, професійна орієнтація, професійна освіта, професійні підготовка, перепідготовка, перекваліфікація, раціональне працевлаштування) спрямовується на забезпечення конкурентоспроможності інваліда на ринку праці і його трудового влаштування як у звичайних виробничих умовах, так і у спеціально створених умовах праці.

Професійна орієнтація інвалідів у працездатному віці, дітей-інвалідів здійснюється відповідно до індивідуальної програми реабілітації інваліда для підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці, визначення можливостей до професійної підготовки, перепідготовки і наступного працевлаштування.

Послуги з професійної орієнтації дітям-інвалідам надають спеціальні загальноосвітні школи (школи-інтернати), загальноосвітні санаторні школи (школи-інтернати) за участю, у разі необхідності, центрів соціальних служб для молоді, реабілітаційних установ.

Професійну орієнтацію інвалідів у працездатному віці, які мають бажання працювати і зареєстровані у державній службі зайнятості, може здійснювати державна служба зайнятості.

Трудова реабілітація, зокрема, передбачає тренування відновленої моторної здатності з використанням засобів реабілітації з метою створення інваліду умов для праці по можливості у звичайному виробничому середовищі за допомогою індивідуальних заходів.

Індивідуальні заходи, що розробляються з урахуванням здібностей і бажань інваліда, дитини-інваліда, повинні передбачати:

  • створення умов для отримання найвищої можливої професійної кваліфікації;
  • працевлаштування (професійну освіту, професійні підготовку, перепідготовку, перекваліфікацію), при якому інвалідність якнайменше заважатиме виконанню професійних обов’язків;
  • пристосування робочого місця (місця навчання) з урахуванням безпеки та особливих потреб інваліда;
  • використання спеціальних пристосувань та/або одягу, необхідного у зв’язку з характером інвалідності.

Трудова реабілітація інвалідів у разі необхідності супроводжується медичним спостереженням за ними.

Вимоги до особливостей організації робочого місця для інвалідів передбачено у статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Так, підбір робочого місця для інваліда здійснюється на підприємстві, де настала інвалідність такого працівника. Це означає, що після встановлення інвалідності працівнику підприємства першочерговий обов’язок щодо його працевлаштування покладається на це підприємство.

Що стосується самого робочого місця, то суб’єкти господарювання, які працевлаштовують інваліда, зобов’язані створювати для них робочі місця, у тому числі і спеціальні робочі місця, з урахуванням індивідуальних програм реабілітації. Це означає, що інвалідів можна приймати як на звичайні робочі місця, так і на спеціальні (якщо це необхідно внаслідок захворювання такого інваліда і рекомендацій МСЕК).

Слід зазначити, що згідно пункту 3 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 року

№ 314 робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.

Крім того, про створення робочих місць суб’єкти господарювання зобов’язані повідомляти службу зайнятості.

При цьому згідно зі статтею 42 цього Кодексу при скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема, працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання.

Робота інваліда в нічний час і залучення до надурочних робіт допускається тільки за його згодою та за умови, що це не суперечить медичним показанням.

Працівників, які потребують за станом здоров’я надання легшої роботи, власник або уповноважений ним орган повинен перевести, за їх згодою, на таку роботу у відповідності з медичним висновком тимчасово або без обмеження строку.

При переведенні за станом здоров’я на легшу нижче оплачувану роботу за працівниками зберігається попередній середній заробіток протягом двох тижнів з дня переведення, а у випадках, передбачених законодавством України, попередній середній заробіток зберігається на весь час виконання нижче оплачуваної роботи або надається матеріальне забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням.

У випадках, передбачених законодавством, на власника або уповноважений ним орган покладається обов’язок організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій, встановити на їх прохання неповний робочий день або неповний робочий тиждень та створити пільгові умови праці.

Більше того, якщо індивідуальною програмою інваліда це передбачено, роботодавець просто зобов’язаний створити такі умови.

Сутність неповного робочого часу полягає в тому, що працівник працює менше нормальної тривалості робочого часу і при цьому оплата його праці здійснюється пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Причому таке зменшення може встановлюватися шляхом: зменшення тривалості щоденної роботи, зменшення кількості днів роботи протягом тижня або одночасного зменшення кількості днів і тривалості щоденної роботи. Усе залежатиме від домовленості між роботодавцем і працівником ­ інвалідом. Так, це можуть бути і 2 години на день, і 2 години на тиждень. Однак при цьому має бути дотримано мінімальних державних гарантій щодо оплати праці.

Для роботодавця цей варіант є досить вигідним і зможе компенсувати всі незручності та витрати, пов’язані з обов’язком прийняття на роботу інваліда.

Так, якщо працівник ­ інвалід працюватиме на підприємстві на умовах неповного робочого часу, наприклад 2 години на тиждень, і при цьому його трудова книжка знаходитиметься на цьому підприємстві, то роботодавцем буде виконано всі вимоги щодо обов’язкового працевлаштування інвалідів, а при розрахунку середньої чисельності штатних працівників цей працівник ураховуватиметься як ціла одиниця.

Що стосується щорічної відпустки, то працівники ­ інваліди мають право на відпустку (як основну, так і додаткову) більшої тривалості, ніж інші працівники.

Особливість надання щорічної відпустки в перший рік роботи працівника ­ інваліда полягає в тому, що такий працівник може отримати відпустку в будь ­ який зручний для нього час. Це означає, що право на відпустку працівник ­ інвалід має вже до закінчення шестимісячного строку.

Оскільки тривалість відпустки встановлено з розрахунку на рік, то працівник ­ інвалід може за своїм бажанням розбити і використати її частинами протягом року. Крім того, як і всі інші працівники, працівники ­ інваліди можуть претендувати на неоплачувану відпустку за згодою сторін тривалістю не більше 15 днів.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до статті 42 Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" фінансування заходів з реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів, витрат на утримання реабілітаційних установ здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, цільових страхових фондів, засновників реабілітаційних установ, добровільних пожертвувань та інших джерел, передбачених законом.

Щорічно при формуванні державного і місцевих бюджетів визначаються видатки на реалізацію індивідуальних програм реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів, а також на функціонування реабілітаційних установ - для відповідних розпорядників коштів.

Провідний спеціаліст
Департаменту соціального, трудового та
гуманітарного законодавства
Міністерства юстиції України
Тертиця Світлана Василівна