Воробйова проти України

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

УХВАЛА

ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Заяви № 27517/02,

поданої Людмилою Григорівною Воробйовою

проти України

Європейський Суд з прав людини (друга секція) у засіданні від 17 грудня 2002 року у складі палати, до якої ввійшли:

п. Дж.-П. Коста, головуючий,

п. А. Б. Бака,

п. К. Бірсан,

п. К. Юнгв’єрт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

пані А. Мулароні, судді,

та п. Т. Л. Ерлі, заступник секретаря суду,

після розгляду вищезазначеної заяви поданої 7 липня 2002 р.,

та після обговорення постановили наступне рішення:

ФАКТИ

Заявниця, Людмила Григорівна Воробйова, є громадянкою України, яка народилась в 1937 році та проживає у м. Харкові.

А. Конкретні обставини справи

Факти у цій справі, що були представлені заявницею, можуть бути узагальнені таким чином.

У травні 2001 року заявниця подала цивільний позов в Дзержинський районний суд м. Харкова до свого колишнього роботодавця про поновлення на роботі, сплату заборгованості з заробітної плати та компенсацію за вимушений прогул. 12 вересня 2001 року суд задовольнив її позов частково. 17 січня 2002 року Харківський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявниці.

Заявниця не оскаржувала рішення у касаційному порядку до Верховного Суду України.

В. Відповідне національне право

Третя судова інстанція як стадія провадження в судах загальної юрисдикції була впроваджена в правову систему України Законом України від 21 червня 2001 року "Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу", який набрав чинності 29 червня 2001 року. Відповідно до нових положень Закону сторони мають право оскаржувати в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення суду апеляційної інстанції до Верховного Суду України, який діє як суд касаційної інстанції.

Відповідно до пункту 2 статті 320 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Стаття 329 ЦПК передбачає відсіювання касаційних скарг колегією з трьох суддів з цивільних справ Верховного Суду, яка вирішує, чи передавати справу на розгляд складу судової палати. Участі сторін на цій стадії здійснення правосуддя не передбачено. Справа передається на розгляд всього складу судової палати, якщо хоча б один суддя зі складу суду прийшов до такого висновку.

Відповідно до статті 334 ЦПК Верховний Суд України, діючи як суд касаційної інстанції, має право:

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги, касаційного подання прокурора;

2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування оскаржуваного судового рішення і направити справу на новий розгляд у суд першої або апеляційної інстанції;

3) постановити ухвалу про скасування оскаржуваного рішення і залишити в силі судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної інстанції;

4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в порушеній цивільній справі або залишити заяву без розгляду;

5) змінити рішення по суті справи, не передаючи її на новий розгляд.

Ця система почала діяти 29 червня 2001 року та застосовувалась до справ, що перебували на розгляді судів першої та другої інстанції.

Відповідно до перехідних положень цього ж Закону будь - яке остаточне рішення у цивільній справі може бути оскаржене в новому касаційному порядку протягом трьох місяців від часу набуття чинності цим законом, тобто від 29 червня до 29 вересня 2001 року.

СКАРГА

Заявниця скаржилась на підставі п.1 статті 6 Конвенції про те, що національні суди неправильно застосували національне право при розгляді її справи, і тому вона не реалізувала своє право на справедливий судовий розгляд. Вона вказала, що причиною того, що вона не оскаржила рішення в касаційному порядку, було те, що процедура касаційного оскарження рішень не була ані звичайною, ані ефективною.

ПРАВО

Заявниця скаржилась на те, що національний суд при розгляді її справи не був справедливий, що свідчить про порушення п.1 статті 6 Конвенції, яка передбачає таке положення:

"Кожна людина при визначенні її цивільних прав та обов’язків…, має право на справедливий і відкрий розгляд впродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом створеним відповідно до закон."

Суд відзначив, що у цій справі заявниця не оскаржувала рішення в касаційному порядку до Верховного Суду України через те, що вважала це оскарження екстраординарною та неефективною процедурою.

Суд нагадує, що відповідно до п.1 статті 35 Конвенції він може прийняти справу до розгляду лише після того, як були використані всі національні засоби правового захисту відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права.

Суд наголошує на тому, що ця норма лише вимагає від особи нормальне використання таких засобів захисту, які є ефективними, достатніми та наявними. Для того, щоб засіб захисту був ефективним, він повинен бути, серед іншого, здатним безпосередньо захищати порушений порядок відносин. Більш того, засіб захисту повинен існувати з достатнім ступенем певності, щоб вважатись ефективним (див., з усіма наступними змінами, заяву № 26384/95, рішенні від 26 червня 1996 року, D. R. 86 стор. 143).

У зв’язку з цим Суд відзначає, що третя інстанція була впроваджена в цивільний процес України 29 червня 2001 року. Беручи до уваги відповідні положення ЦПК, касаційне оскарження є схожим до оскарження, що є наявним і в інших державах - учасницях Ради Європи, є доступним кожній стороні у цивільній справі та не залежить від дискреційних повноважень державних органів.

Суд далі вказує, що рішення судів нижчих інстанцій, що винесені після 29 червня 2001 року, як і у випадку заявниці, не можуть бути оскаржені в касаційному порядку протягом невизначеного строку, але лише відповідно до термінів, передбачених законом. Відтак, ця процедура не підриває принципу правової певності, одного з фундаментальних аспектів верховенства права, який серед іншого передбачає, що якщо суди вже прийняли остаточне рішення з будь - якого питання, це рішення не повинне ставитись під сумнів (cf. рішення у справі "Брумареску проти Румунії", № 2834/95, 28.10.1999, параграф 61).

У цій справі засіб правового захисту вже існував, коли справа заявниці ще розглядалась судом першої інстанції. Заявниця повинна була знати про цей засіб захисту та мала право його використати після того, як апеляційний суд виніс ухвалу від 17 січня 2002 року. Більш того, заявниця стверджувала, що норми матеріального права не були правильно застосовані національними судами, що підпадає під юрисдикцію суду касаційної інстанції.

Суд вважає, відтак, що касаційне оскарження рішення можна вважати ефективним засобом захисту для оскарження рішень судів нижчих інстанцій, прийнятих після 29 червня 2001 року.

Суд наголошує, що наявність звичайних сумнівів щодо перспектив успіху при використанні якогось конкретного засобу правового захисту, який не є очевидно безрезультатним, не є достатньою причиною для того, щоб не використати усі засоби національного захисту (див. справу "Ванойстервік проти Бельгії", рішення від 6 листопада 1980 року, Серія А №40, стор. 18, параграф 37, та "А. В. проти Нідерландів", №37328/97, 29.01.2002, параграф 72).

Відповідно, заявниця не може вважатись такою, що вичерпала усі засоби національного захисту, що є наявними за законодавством України.

Як наслідок, заява повинна бути відхилена на підставі п.1 та 4 статті 35 Конвенції.

З цих причин Суд одноголосно

Оголошує заяву неприйнятною.

Т. Л. Ерлі Дж.-П. Кошта
Заступник секретаря суду Головуючий