У справі «У.Х. проти України» заявником є громадянином Республіки Узбекистан, який утримувався у СІЗО № 4 м. Дніпро. Заявник прибув на територію України, де його було затримано, як особу, яка перебувала у розшуку у Республіці Узбекистан, та розпочато процедуру екстрадиції заявника.
Він стверджував, що у разі його екстрадиції з України до Республіки Узбекистан, його там буде піддано жорстокому поводженню, а також про відсутність в національному законодавстві України ефективних засобів захисту. Це, на його думку, становило порушення його прав, гарантованих статтями 3 та 13 Конвенції.
22 вересня 2016 року Європейський суд вказав на необхідність вжиття тимчасових заходів та зупинив екстрадицію заявника з України до Узбекистану поки триває розгляд справи заявника у ЄСПЛ.
Розглядаючи аргументи сторін, суд дійшов висновку, що скарги заявника є необґрунтованими та такими, що мають бути визнані неприйнятними.
У справі «Пархоменко проти України» заявник стверджував, що держава порушила його права, оскільки працівники міліції його побили і висловлювали погрози після затримання, а побутові умови тримання його в СІЗО №13 були неналежними, що призвело до його захворювання на туберкульоз легень. При цьому, медичне лікування не було адекватним.
Європейський суд дійшов висновку, що скарги заявника щодо жорстокого поводження з ним працівників міліції, неналежних побутових умов тримання під вартою в СІЗО №13 та неадекватного медичного лікування заявника є необґрунтованими. Зокрема, суд вказав, що подання відповідних скарг на національному рівні більше ніж через один рік після події підірвало можливість національних органів отримати будь-які докази при перевірці таких скарг.
Водночас, надані Урядом документи свідчать, що до поміщення заявника в СІЗО №13 він вже був хворим на туберкульоз легень і в цій установі йому було надано необхідне лікування, зокрема протирецидивне.
Проаналізувавши доводи сторін та, виходячи з власної прецедентної практики, ЄСПЛ дійшов висновку, про відсутність порушення гарантованих Конвенцією прав заявника.