{ Конвенцію ратифіковано із застереженнями Законом N 240/94-ВР від 10.11.94 }
{ Про зміни додатково див. Протокол від 28.03.97 }
{ Про припинення дії Конвенції додатково див.Конвенцію від 07.10.2002 }
{ Про чинність Конвенції для України додатково див. Лист Міністерства юстиції N 26-53/7 від 21.01.2006 }
Держави - члени Співдружності Незалежних Держав, учасники цієї Конвенції, іменовані далі Договірні Сторони,
виходячи з прагнення забезпечити громадянам Договірних Сторін і особам, що проживають на їх територіях, надання у всіх Договірних Сторонах у відношенні особистих і майнових прав такого ж правового захисту, як і власним громадянам,
додаючи важливе значення розвиткові співробітництва в галузі надання установами юстиції правової допомоги по цивільних, сімейних і кримінальних справах,
домовилися про нижченаведене:
РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Частина I. Правовий захист Стаття 1
Надання правового захисту
1. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, що проживають на її території, користуються на територіях всіх інших Договірних Сторін у відношенні своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і власні громадяни цієї Договірної Сторони.
2. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, що проживають на її території, мають право вільно і безперешкодно звертатися до суду, прокуратури й інших установ других Договірних Сторін, до компетенції яких відносяться цивільні, сімейні і кримінальні справи (далі - установи юстиції), можуть виступати в них, подавати клопотання, пред’являти позови і здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, що і громадяни цієї Договірної Сторони.
3. Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.
1. Громадяни кожної з Договірних Сторін і особи, що проживають на її території, звільняються від сплати і відшкодування судових і нотаріальних мит і витрат, а також користуються безкоштовною юридичною допомогою на тих же умовах, що і власні громадяни.
2. Пільги, передбачені в пункті 1 цієї статті, поширюються на всі процесуальні дії, здійснювані по цій справі, включаючи виконання рішення.
Стаття З
Представлення документа про сімейне і майнове положення
1. Пільги, передбачені статтею 2, надаються на підставі документа про сімейне і майнове положення особи, що порушує клопотання. Цей документ видається компетентною установою Договірної Сторони, на території якої має місце проживання або місцеперебування заявник.
2. Якщо заявник не має на території Договірних Сторін місця проживання або місцеперебування, то досить представити документ, виданий відповідним дипломатичним представництвом або консульською установою Договірної Сторони, громадянином якого він є.
3. Установа, що виносить рішення по клопотанню про надання пільг, може зажадати від установи, що видала документ, додаткові дані або необхідні роз’яснення.
Частина II. Правова допомога Стаття 4
Надання правової допомоги
1. Установи юстиції Договірних Сторін надають правову допомогу з цивільних, сімейних і кримінальних справах відповідно до положень цієї Конвенції.
2. Установи юстиції надають правову допомогу й іншим установам по справах, зазначеним у пункті 1 цієї статті.
Стаття 5
Порядок зносин
При виконанні цієї Конвенції компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться один з одним через свої центральні органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлений інший порядок зносин.
Стаття 6
Обсяг правової допомоги
Договірні Сторони надають один одному правову допомогу шляхом виконання процесуальних і інших дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, зокрема складання і пересилання документів, проведення обшуків, вилучення, пересилання і видачі речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, обвинувачених, свідків, експертів, порушення карного переслідування, розшуку і видачі осіб, що вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень по цивільним справам, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів.
Стаття 7
Зміст і форма доручення про надання правової допомоги
1. У дорученні про надання правової допомоги повинно бути зазначено:
а) найменування запитуваної установи;
б) найменування запитуючої установи;
в) найменування справи, по якому запитується правова допомога;
г) імена і прізвища сторін, свідків, підозрюваних, підсудних, засуджених або потерпілих, їх місце проживання і місцеперебування, громадянство, заняття, а по кримінальних справах також місце і дата народження і, по можливості, прізвища й імена батьків; для юридичних осіб - їх найменування і місцезнаходження;
д) при наявності представників осіб, зазначених у підпункті "г", їх імена, прізвища й адреси;
е) зміст доручення, а також інші відомості, необхідні для його виконання;
ж) по кримінальних справах також опис і кваліфікація вчиненого діяння і дані про розмір збитку, якщо він був заподіяний у результаті діяння.
2. У дорученні про вручення документа повинні бути також зазначена точна адреса одержувача і найменування документа, що вручається.
3. Доручення повинно бути підписане і скріплене гербовою печаткою запитуючої установи.
Стаття 8
Порядок виконання
1. При виконанні доручення про надання правової допомоги запитувана установа застосовує законодавство своєї країни. На прохання запитуючої установи вона може застосувати і процесуальні норми запитуючої Договірної Сторони, якщо тільки вони не суперечать законодавству запитуваної Договірної Сторони.
2. Якщо запитувана установа не компетентна виконати доручення, вона пересилає його компетентній установі і повідомляє про це запитуючу установу.
3. На прохання запитуючої установи запитувана установа своєчасно повідомляє їй і зацікавленим сторонам про час і місце виконання доручення, для того щоб вони могли бути присутніми при виконанні доручення відповідно до законодавства запитуваної Договірної Сторони.
4. У випадку, якщо точна адреса зазначеного в дорученні особи невідома, запитувана установа приймає відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої вона знаходиться, необхідні міри для встановлення адреси.
5. Після виконання доручення запитувана установа повертає документи запитуючій установі, у тому випадку, якщо правова допомога не могла бути зроблена, вона одночасно повідомляє про обставини, що перешкоджають виконанню доручення, і повертає документи запитуючій установі.
Стаття 9
Виклик свідків, потерпілих, цивільних позивачів, цивільних відповідачів, їхніх представників, експертів
1. Свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач і їх представники, а також експерт, який по виклику, врученому установою запитуваної Договірної Сторони, з’явиться в установу юстиції запитуючої Договірної Сторони, не може бути, незалежно від свого громадянства, притягнутий на її території до карної або адміністративної відповідальності, узятий під варту і підданий покаранню за діяння, зроблене до перетинання її державного кордону. Такі особи не можуть бути також притягнуті до відповідальності, узяті під варту або піддані покаранню в зв’язку з їх показаннями свідків або висновками як експертів у зв’язку з кримінальною справою, що є предметом розгляду.
2. Особи, зазначені в пункті 1 цієї статті, втрачають передбачену цим пунктом гарантію, якщо вони не залишать територію запитуючої Договірної Сторони, хоча і мають для цього можливість до закінчення 15 діб з того дня, коли допитуюча його установа юстиції повідомить їм, що надалі в їх присутності немає необхідності. У цей термін не зараховується час, протягом якого ці особи не зі своєї вини не могли залишити територію запитуючої Договірної Сторони.
3. Свідкові, експертові, а також потерпілому і його законному представникові запитуючої Договірної Сторонню відшкодовуються витрати, пов’язані з проїздом і перебуванням у запитуючій державі, як і неодержана заробітна плата за дні відволікання від роботи; експерт має також право на винагороду за проведення експертизи. У виклику повинно бути зазначено, які виплати вправі одержати викликані особи; по їх клопотанню установа юстиції запитуючої Договірної Сторони виплачує аванс на покриття відповідних витрат.
4. Виклик свідка або експерта, що проживає на території однієї Договірної Сторони, в установу юстиції іншої Договірної Сторони не повинен містити погрози застосування засобів примусу у випадку неявки.
1. Запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані на її мові або російською мовою або забезпечені завіреним перекладом на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти.
2. Якщо документи не можуть бути вручені за адресою, вказаній в дорученні, запитувана установа юстиції зі своєї ініціативи вживає заходів, необхідних для встановлення адреси. Якщо встановлення адреси запитуваною установою юстиції виявиться неможливим, вона повідомляє про це запитуючу установу і повертає їй документи, що підлягають врученню.
Стаття 11
Підтвердження вручення документів
Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою, якій вручений документ, і скріпленим офіційною печаткою запитуваної установи, із зазначенням дати вручення і підписом працівника установи, що вручає документ або виданий цією установою інший документ, у якому повинні бути зазначені спосіб, місце і час вручення.
1. Договірні Сторони мають право вручати документи власним громадянам через свої дипломатичні представництва або консульські установи.
2. Договірні Сторони мають право за дорученням своїх компетентних органів допитувати власних громадян через свої дипломатичні представництва або консульські установи.
3. У випадках, зазначених у пунктах 1 і 2 цієї статті, не можна застосовувати засобів примусу або погрозу ними.
1. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без якого-небудь спеціального посвідчення.
2. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів.
Стаття 14
Пересилання документів про цивільний стан і інших документів
Договірні Сторони зобов’язуються пересилати один одному на прохання без перекладу і безкоштовно свідчення про реєстрації актів цивільного стану, документи про освіту, трудовий стаж і інші документи, що стосуються особистих або майнових прав і інтересів громадян запитуваної Договірної Сторони й інших осіб, що проживають на її території.
Центральні установи юстиції Договірних Сторін на прохання надають один одному відомості щодо діючого або того, що діяв на їх територіях внутрішнього законодавства і про практику його застосування установами юстиції.
1. Договірні Сторони на прохання надають один одному у відповідності зі своїм законодавством допомогу при встановленні адрес осіб, що проживають на їх територіях, якщо це потрібно для здійснення прав їх громадян. При цьому запитуюча Договірна Сторона повідомляє наявні в неї дані для визначення адреси особи, зазначеного в проханні.
2. Установи юстиції Договірних Сторін надають один одному допомогу у встановленні місця роботи і доходів проживаючих на території запитуваної Договірної Сторони осіб, до яких в установах юстиції запитуючої Договірної Сторони пред’явлені майнові вимоги по цивільних, сімейних і кримінальних справах.
У відношеннях один з одним при виконанні цієї Конвенції установи юстиції Договірних Сторін користуються державними мовами Договірних Сторін або російською мовою.
Запитувана Договірна Сторона не буде вимагати відшкодування витрат по наданню правової допомоги. Договірні Сторони самі несуть усі витрати, що виникли при наданні правової допомоги на їх територіях.
Прохання про надання правової допомоги може бути відхилено, якщо надання такої допомоги може завдати шкоди суверенітету або безпеці, або суперечить законодавству запитуваної Договірної Сторони.
1. Якщо в частинах II-V цього розділу не встановлено інше, позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з Договірних Сторін, подаються, незалежно від їх громадянства, в суди цієї Договірної Сторони, а позови до юридичних осіб подаються в суди Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філія.
Якщо в справі беруть участь кілька відповідачів, що мають місце проживання (місцезнаходження) на територіях різних Договірних Сторін, спір розглядається по місцю проживання (місцезнаходженню) будь-якого відповідача на вибір позивача.
2. Суди Договірної Сторони компетентні також у випадках, коли на її території:
а) здійснюється торгівля, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філії) відповідача;
б) виконане або повинно бути частково виконане зобов’язання з договору, що є предметом спору;
в) має постійне місце проживання або місцезнаходження позивач за позовом про захист честі, достоїнства і ділової репутації.
3. По позовах на право власності й інших речових прав на нерухоме майно виключно компетентні суди за місцем перебування майна.
Позови до перевізників, що випливають з договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу, подаються за місцем перебування управління транспортної організації, до якої у встановленому порядку була пред’явлена претензія.
1. Суди Договірних Сторін можуть розглядати справи й в інших випадках, якщо мається письмова угода сторін про передачу спору цим судам.
При цьому виключна компетенція, що випливає з пункту 3 статті 20 і інших норм, установлених частинами II-V цього розділу, а також із внутрішнього законодавства відповідної Договірної Сторони, не може бути змінена угодою сторін.
2. При наявності угоди про передачу спору суд за заявою відповідача припиняє провадження в справі.
1. У випадку порушення провадження в справі між тими ж сторонами, про той же предмет і на тих же підставам у судах двох Договірних Сторін, компетентних відповідно до цієї Конвенції, суд, що порушив справу пізніше, припиняє провадження.
2. Зустрічний позов і вимога про залік, що випливають з тих правовідносин, що й основний позов, підлягають розгляду в суді, що розглядає основний позов.
1. Дієздатність фізичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
2. Дієздатність особи без громадянства визначається за правом країни, у якій він має постійне місце проживання.
3. Правоздатність юридичної особи визначається законодавством держави, за законами якого воно було засновано.
1. По справах про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною, за винятком випадків, передбачених пунктами 2 і 3 цієї статті, компетентний суд Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
2. У випадку, якщо суду однієї Договірної Сторони стануть відомі підстави визнання обмежено дієздатною або недієздатною проживаючої на її території особи, що є громадянином іншої Договірної Сторони, він повідомить про це суд Договірної Сторони, громадянином якої є дана особа.
3. Якщо суд Договірної Сторони, що був повідомлений про підстави для визнання обмежено дієздатною або недієздатною, протягом трьох місяців не почне справу або не повідомить свою думку, справа про визнання обмежено дієздатною або недієздатною буде розглядати суд тієї Договірної Сторони, на території якої цей громадянин має місце проживання. Рішення про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною спрямовується компетентному суду Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
4. Положення пунктів 1-3 цієї статті застосовуються відповідно і до відновлення дієздатності.
1. По справах про визнання особи безвісно відсутною або оголошення померлою і по справах про встановлення факту смерті компетентні установи юстиції Договірної Сторони, громадянином якої особа була в той час, коли вона за останніми даними була жива, а у відношенні інших осіб установи юстиції за останнім місцем проживання особи.
2. Установи юстиції кожної з Договірних Сторін можуть визнати громадянином іншої Договірної Сторони й іншу особу, що проживає на її території, безвісно відсутною або померлою, а також встановити факт її смерті за клопотанням проживаючих на її території зацікавлених осіб, права й інтереси яких засновані на законодавстві цієї Договірної Сторони.
3. При розгляді справ про визнання безвісно відсутнім або оголошенні померлим і справ про встановлення факту смерті установи юстиції Договірних Сторін застосовують законодавство своєї держави.
Умови укладення шлюбу визначаються для кожного майбутнього подружжя законодавством Договірної Сторони, громадянином якого він є, а для осіб без громадянства - законодавством Договірної Сторони, що є їх постійним місцем проживання. Крім того, у відношенні перешкод до укладення шлюбу повинні бути дотримані вимоги законодавства Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб.
1. Особисті і майнові правовідносини подружжя визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої вони мають спільне місце проживання.
2. Якщо один з подружжя проживає на території однієї Договірної Сторони, а другий - на території іншої Договірної Сторони і при цьому обидва з подружжя мають те саме громадянство, їхні особисті і майнові правовідносини визначаються за законодавством тієї Договірної Сторони, громадянами якої вони є.
3. Якщо один з подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а Другий - іншої Договірної Сторони й один з них проживає на території однієї, а другий - на території іншої Договірної Сторони, то їх особисті і майнові правовідносини визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої вони мали своє останнє спільне місце проживання.
4. Якщо особи, зазначені в пункті 3 цієї статті, не мали спільного проживання на територіях Договірних Сторін, застосовується законодавство Договірної Сторони, установа якої розглядає справу.
5. Правовідносини подружжя, що стосується їх нерухомого майна, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно.
6. По справах про особисті і майнові правовідносини подружжя компетентні установи Договірної Сторони, законодавство якої підлягає застосуванню відповідно до пунктів 1-3, 5 цієї статті.
1. По справах про розірвання шлюбу застосовується законодавство Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя на момент подачі заяви.
2. Якщо один з подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий - іншої Договірної Сторони, застосовується законодавство Договірної Сторони, установа якої розглядає справу про розірвання шлюбу.
1. По справах про розірвання шлюбу у випадку, передбаченому пунктом 1 статті 28, компетентні установи Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя на момент подачі заяви. Якщо на момент подачі заяви подружжя проживає на території іншої Договірної Сторони, то компетентні також установи цієї Договірної Сторони.
2. По справах про розірвання шлюбу у випадку, передбаченому пунктом 2 статті 28, компетентні установи Договірної Сторони, на території якої проживає подружжя. Якщо один з подружжя проживає на території однієї Договірної Сторони, а другий - на території іншої Договірної Сторони, по справах про розірвання шлюбу компетентні установи обох Договірних Сторін, на територіях яких проживає подружжя.
1. По справах про визнання шлюбу недійсним застосовується законодавство Договірної Сторони, що у відповідності зі статтею 26 застосовувалося при укладені шлюбу.
2. Компетентність установ по справах про визнання шлюбу недійсним визначається у відповідності зі статтею 27.
Встановлення і заперечення батьківства або материнства визначається за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої дитина є за народженням.
1. Правовідносини батьків і дітей визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої постійно проживають діти.
2. По справах про стягнення аліментів з повнолітніх дітей застосовується законодавство Договірної Сторони, на території якої має місце проживання особа, що претендує на одержання аліментів.
3. По справах про правовідносини між батьками і дітьми компетентний суд Договірної Сторони, законодавство якої підлягає застосуванню відповідно до пунктів 1 і 2 цієї статті.
1. Встановлення або скасування опіки і піклування провадиться за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є особа, у відношенні якого встановлюється або скасовується опіка або піклування.
2. Правовідносини між опікуном або піклувальником і особою, що знаходиться під опікою або піклуванням, регулюються законодавством Договірної Сторони, установа якої призначила опікуна або піклувальника.
3. Обов’язок прийняти опікунство або піклування встановлюється законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є особа, призначувана опікуном або піклувальником.
4. Опікуном або піклувальником особи, що є громадянином однієї Договірної Сторони, може бути призначений громадянин іншої Договірної Сторони, якщо він проживає на території Сторони, де буде здійснюватися опіка або піклування.
у питаннях опіки і піклування
По справах про встановлення або скасування опіки і піклування компетентні установи Договірної Сторони, громадянином якої є особа, у відношенні якого встановлюється або скасовується опіка або піклування, якщо інше не встановлено цією Конвенцією.
1. У разі потреби вживання заходів по опіці або піклуванню в інтересах громадянина однієї Договірної Сторони, постійне місце проживання, місцеперебування або майно якого знаходиться на території іншої Договірної Сторони, установа цієї Договірної Сторони невідкладно повідомляє установу, компетентну у відповідності зі статтею 34.
2. У випадках, що не допускають зволікань, установа іншої Договірної Сторони може сама прийняти необхідні тимчасові міри у відповідності зі своїм законодавством. При цьому вона зобов’язана невідкладно повідомити про це установу, компетентну у відповідності зі статтею 34. Ці міри зберігають силу до прийняття установою, зазначеною в статті 34, іншого рішення.
1. Установа, компетентна у відповідності зі статтею 34, може передати опіку або піклування установі іншої Договірної Сторони в тому випадку, якщо особа, що знаходиться під опікою або піклуванням, має на території цієї Договірної Сторони місце проживання, місцеперебування або майно. Передача опіки або піклування набуває чинності з моменту, коли запитувана установа прийме на себе опіку або піклування і повідомить про це запитуючу установу.
2. Установа, що відповідно до пункту 1 цієї статті прийняла опіку або піклування, здійснює їх відповідно до законодавства своєї держави.
1. Усиновлення або його скасування визначається за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є усиновитель у момент подачі заяви про усиновлення або його скасування.
2. Якщо дитина є громадянином іншої Договірної Сторони, при усиновленні або його скасуванні необхідно одержати згоду законного представника і компетентного державного органу, а також згоду дитини, якщо це потрібно за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої він є.
3. Якщо дитина установлюється подружжям, з яких один є громадянином однієї Договірної Сторони, а іншій - громадянином іншої Договірної Сторони, усиновлення або його скасування повинні провадитися відповідно до умов, передбаченими законодавством обох Договірних Сторін.
4. По справах про усиновлення або його скасування компетентна установа Договірної Сторони, громадянином якого є усиновитель у момент подачі заяви про усиновлення або його скасування, а у випадку, передбаченому пунктом 3 цієї статті, компетентна установа тієї Договірної Сторони, на території якої подружжя мають або мали останнє спільне місце проживання або місцеперебування.
1. Право власності на нерухоме майно визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться нерухоме майно. Питання про те, яке майно є нерухомим, вирішується відповідно до законодавства країни, на території якої знаходиться це майно.
2. Право власності на транспортні засоби, що підлягають внесенню в державні реєстри, визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган, що здійснив реєстрацію транспортного засобу.
3. Виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої майно знаходилося в момент, коли мала місце дія або інша обставина, що послужила підставою виникнення або припинення такого права.
4. Виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно, що є предметом угоди, визначається за законодавством місця здійснення угоди, якщо інше не передбачено угодою Сторін.
1. Форма угоди визначається за законодавством місця її здійснення.
2. Форма угоди з приводу нерухомого майна і прав на нього визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться таке майно.
Форма і термін дії доручення визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої видано доручення.
Права та обов’язки сторін по угоді визначаються за законодавством місця її здійснення, якщо інше не передбачено угодою сторін.
1. Зобов’язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають з договорів і інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мало місце дія або інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
2. Якщо особа, що спричинила шкоду і потерпілий є громадянами однієї Договірної Сторони, застосовується законодавство цієї Договірної Сторони.
3. По справах, згаданих у пунктах 1 і 2 цієї статті, компетентний суд Договірної Сторони, на території якої мало місце дія або інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Потерпілий може пред’явити позов також у суді Договірної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач.
Питання позовної давності вирішуються за законодавством, що застосовується для регулювання відповідних правовідносин.
Громадяни кожної з Договірних Сторін можуть успадковувати на територіях інших Договірних Сторін майно або права за законом або за заповітом на рівних умовах і в тому ж обсязі, як і громадяни цієї Договірної Сторони.
1. Право спадкування майна, крім випадку, передбаченого пунктом 2 цієї статті, визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої спадкоємець мав останнє постійне місце проживання.
2. Право спадкування нерухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно.
Якщо за законодавством Договірної Сторони, що підлягає застосуванню при спадкуванні, спадкоємцем є держава, то рухоме спадкове майно переходить Договірній Стороні, громадянином якої є спадкодавець у момент смерті, а нерухоме спадкове майно переходить Договірній Стороні, на території якої воно знаходиться.
Здатність особи до складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і його скасування визначаються по праву тієї країни, де заповідач мав місце проживання в момент складання акта. Однак заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недотримання форми, якщо остання задовольняє вимогам права місця його складання.
1. Провадження по справах про спадкування рухомого майна компетентні вести установи Договірної Сторони, на території якої мав місце проживання спадкодавець у момент своєї смерті.
2. Провадження по справах про спадкування нерухомого майна компетентні вести установи Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно.
3. Положення пунктів 1 і 2 цієї статті застосовуються також при розгляді спорів, що виникають у зв’язку з провадженням по справах про спадщину.
По справах про спадкування, у тому числі по спадкових спорах, дипломатичні представництва або консульські установи кожної з Договірних Сторін компетентні представляти (за винятком права на відмовлення від спадщини) без спеціального доручення в установах інших Договірних Сторін громадян своєї держави, якщо вони відсутні або не призначили представника.
1. Установи Договірних Сторін приймають у відповідності зі своїм законодавством міри, необхідні для забезпечення охорони спадщини, залишеного на їх територіях громадянами інших Договірних Сторін, або для управління нею.
2. Про міри, прийняті відповідно до пункту 1 цієї статті, невідкладно повідомляється дипломатичне представництво або консульська установа Договірної Сторони, громадянином якого є спадкодавець. Зазначене представництво або установа може брати участь у здійсненні цих мір.
3. По клопотанню установи юстиції, компетентного вести провадження по справі про спадкування, а також дипломатичного представництва або консульської установи міри, прийняті відповідно до пункту 1 цієї статті, можуть бути змінені, скасовані або відкладені.
Стаття 51
Визнання і виконання рішень
Кожна з Договірних Сторін на умовах, передбачених цією Конвенцією, визнає і виконує наступні рішення, винесені на території інших Договірних Сторін:
а) рішення установ юстиції по цивільних і сімейних справах, включаючи затверджені судом мирові угоди по таких справах і нотаріальні акти у відношенні грошових зобов’язань (далі - рішень);
б) рішення судів по кримінальних справах про відшкодування збитку.
1. Винесені установами юстиції кожної з Договірних Сторін і, що вступили в законну силу рішення, що не вимагають за своїм характером виконання, визнаються на територіях інших Договірних Сторін без спеціального провадження за умови якщо:
а) установи юстиції запитуваної Договірної Сторони не винесли раніше по цій справі рішення, що вступило в законну силу;
б) справа відповідно до цієї Конвенції, а у випадках, не передбачених нею, відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої рішення повинне бути визнане, не відноситься до виняткової компетенції установ юстиції цієї Договірної Сторони.
2. Положення пункту 1 цієї статті відносяться і до рішень з опіки і піклування, а також до рішень про розірвання шлюбу, винесеними установами, компетентними відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої винесене рішення.
1. Клопотання про дозвіл примусового виконання рішення подається в компетентний суд Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню. Воно може бути подано й у суд, що виніс рішення в справі в першій інстанції. Цей суд направляє клопотання судові, компетентному винести рішення по клопотанню.
2. До клопотання додаються:
а) рішення або його засвідчена копія, а також офіційний документ про те, що рішення набуло законної сили і підлягає виконанню або про те, що воно підлягає виконанню до набуття законної сили, якщо це не випливає із самого рішення;
б) документ, з якого випливає, що сторона, проти якої було винесене рішення, що не прийняла участі в процесі, була в належному порядку і вчасно викликана в суд, а у випадку її процесуальної недієздатності була належним чином представлена;
в) документ, що підтверджує часткове виконання рішення на момент його пересилання;
г) документ, що підтверджує угоду сторін, по справах договірної підсудності.
3. Клопотання про дозвіл примусового виконання рішення і прикладені до нього документи забезпечуються завіреним перекладом на мову запитуваної Договірної Сторони або на російську мову.
1. Клопотання про визнання і дозвіл примусового виконання рішень, передбачених у статті 51, розглядаються судами Договірної Сторони, на території якої повинне бути здійснене примусове виконання.
2. Суд, що розглядає клопотання про визнання і дозвіл примусового виконання рішення, обмежується встановленням того, що умови, передбачені цією Конвенцією, дотримані. У випадку, якщо умови дотримані, суд виносить рішення про примусове виконання.
3. Порядок примусового виконання визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої повинне бути здійснене примусове виконання.
У визнанні передбачених статтею 52 рішень і у видачі дозволу на примусове виконання може бути відмовлено у випадках, якщо:
а) відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої винесене рішення, воно не набуло законної сили або не підлягає виконанню, за винятком випадків, коли рішення підлягає виконанню до набуття законної сили;
б) відповідач не прийняв участі в процесі внаслідок того, що йому або його уповноваженому не був вчасно і належно вручений виклик до суду;
в) у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і по тій же підставі на території Договірної Сторони, де повинно бути визнане і виконане рішення, було вже раніше винесене рішення, що вступило в законну силу, або мається визнане рішення суду третьої держави, або якщо установою цієї Договірної Сторони було раніше порушено провадження по даній справі;
г) відповідно до положень цієї Конвенції, а у випадках, не передбачених нею, відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої рішення повинно бути визнане і виконане, справа відноситься до виняткової компетенції її установи;
д) відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі договірної підсудності;
е) минув термін давності примусового виконання, передбачений законодавством Договірної Сторони, суд якої виконує доручення.
1. Договірні Сторони зобов’язуються відповідно до умов, передбаченими цією Конвенцією, за вимогою видавати один одному осіб, що знаходяться на їх території, для притягнення до кримінальної відповідальності або для приведення вироку у виконання.
2. Видача для притягнення до кримінальної відповідальності провадиться за такі діяння, які за законами запитуючої і запитуваної Договірних Сторін є карними і за здійснення яких передбачається покарання у виді позбавлення волі на термін не менше одного року або більш тяжке покарання.
3. Видача для приведення вироку у виконання провадиться за такі діяння, які відповідно до законодавства запитуючої і запитуваної Договірних Сторін є карними і за здійснення яких особу, видача якої потрібна, було засуджено до позбавлення волі на термін не менш шести місяців або до більш тяжкого покарання.
1. Видача не провадиться, якщо:
а) особа, видача якої потрібна, є громадянином запитуваної Договірної Сторони;
б) на момент одержання вимоги карне переслідування відповідно до законодавства запитуваної Договірної Сторони не може бути порушено або вирок не може бути приведено у виконання внаслідок закінчення терміну давності або з іншої законної підстави;
в) у відношенні особи, видача якої потрібна, на території запитуваної Договірної Сторони за той же злочин був винесений вирок або постанова про припинення провадження в справі, що вступила в законну силу;
г) злочин відповідно до законодавства запитуючої або запитуваної Договірної Сторони переслідується в порядку приватного обвинувачення (за заявою потерпілого).
2. У видачі може бути відмовлено, якщо злочин, у зв’язку з яким потрібна видача, здійснено на території запитуваної Договірної Сторони.
3. У випадку відмови у видачі запитуюча Договірна Сторона повинна бути інформована про підстави відмови.
1. Вимога про видачу повинна містити:
а) найменування запитуваної установи;
б) опис фактичних обставин діяння і текст закону запитуючої Договірної Сторони, на підставі якого це діяння визнається злочином;
в) прізвище, ім’я, по батькові особи, що підлягає видачі, її громадянство, місце проживання або перебування, по можливості опис зовнішності й інших відомостей про особу;
г) зазначення розміру збитку, заподіяного злочином.
2. До вимоги про видачу для здійснення карного переслідування повинна бути прикладена засвідчена копія постанови про заключення під варту.
3. До вимоги про видачу для приведення вироку у виконання повинні бути прикладена засвідчена копія вироку з відміткою про набрання законної сили і текст положення карного закону, на підставі якого особа засуджена. Якщо засуджений уже відбув частину покарання, повідомляються також дані про це.
4. Вимоги про видачу і додані до нього документи складаються відповідно до положень статті 17.
1. Якщо вимога про видачу не містить усіх необхідних даних, то запитувана Договірна Сторона може витребувати додаткові відомості, для чого встановлює термін до одного місяця. Цей термін може бути продовжений ще до одного місяця за клопотанням запитуючої Договірної Сторони.
2. Якщо запитуюча Договірна Сторона не надасть у встановлений термін додаткових відомостей, то запитувана Договірна Сторона повинна звільнити особу, узяту під варту.
Після одержання вимоги запитувана Договірна Сторона негайно вживає заходи до взяття під варту особи, видача якої вимагається, за винятком тих випадків, коли видача не може бути здійснена.
1. Особа, видача якої потрібна, за клопотанням може бути узята під варту і до одержання вимоги про видачу. У клопотанні повинно бути посилання на постанову про узяття під варту або на вирок, що вступив у законну силу, і вказівка на те, що вимога про видачу буде представлена додатково. Клопотання про узяття під варту до одержання вимоги про видачу може бути передано поштою, телеграфом, телексом або телефаксом.
2. Особа може бути затримана і без клопотання, передбаченого в пункті 1 цієї статті, якщо маються передбачені законодавством підстави підозри, що вона зробила на території іншої Договірної Сторони злочин, що тягне за собою видачу.
3. Про узяття під варту або затримання до одержання вимоги про видачу необхідно негайно повідомити іншу Договірну Сторону.
1. Особа, узята під варту відповідно до пункту 1 статті 61, повинна бути звільнена, якщо вимога про її видачу не надійде протягом одного місяця з дня взяття під варту.
2. Особа, затримана відповідно до пункту 2 статті 61, повинна бути звільнена, якщо вимога про її видачу не надійшла протягом терміну, передбаченого законодавством для затримки.
Якщо особа, видача якої потрібна, притягнута до кримінальної відповідальності або засуджена за інший злочин на території запитуваної Договірної Сторони, її видача може бути відстрочена до припинення карного переслідування, приведення вироку у виконання або до звільнення від покарання.
1. Якщо відстрочка видачі, передбачена статтею 63, може протягнути закінчення терміну давності карного переслідування або завдати шкоди розслідуванню злочину, особа, видача якої потрібна за клопотанням, може бути видана на час.
2. Видана на час особа повинна бути повернута після проведення дії по кримінальній справі, для якої вона була видана, але не пізніше, ніж через три місяці з дня передачі особи. В обґрунтованих випадках термін може бути продовжений.
Якщо вимоги про видачу надійдуть від декількох держав, запитувана Договірна Сторона самостійно вирішує, яке з цих вимог повинно бути задоволене.
1. Без згоди запитуваної Договірної Сторони видану особу не можна притягти до карної відповідальності або покарати за здійснений до її видачі злочин, за який вона не була видана.
2. Без згоди запитуваної Договірної Сторони особа не може бути видана також третій державі.
3. Згода запитуваної Договірної Сторони не потрібна, якщо видана особа до закінчення одного місяця після закінчення карного провадження, а у випадку засудження - до закінчення одного місяця після відбуття покарання або звільнення від нього не залишить територію запитуючої Договірної Сторони, або якщо вона туди добровільно повернеться. У цей термін не зараховується час, протягом якого видана особа не могла залишити територію запитуючої Договірної Сторони не зі своєї вини.
Запитувана Договірна Сторона повідомляє запитуючу Договірну Сторону про місце і час видачі. Якщо запитуюча Договірна Сторона не прийме особу, яка підлягає видачі, протягом 15 днів після поставленої дати передачі, ця особа повинна бути звільнена з-під варти.
Якщо видана особа ухилиться від карного переслідування або від відбуття покарання і повернеться на територію запитуваної Договірної Сторони, то за новою вимогою вона повинна бути видана без надання матеріалів, згаданих у статтях 58 і 59.
Договірні Сторони повідомляють один одного про результати провадження по кримінальній справі проти виданої їм особи. На прохання висипається і копія остаточного рішення.
1. Договірна Сторона за клопотанням іншої Договірної Сторони дозволяє транзитне перевезення по своїй території осіб, виданих іншій Договірній Стороні третьою державою.
2. Клопотання про дозвіл такого перевезення розглядається в тому ж порядку, що і вимога про видачу.
3. Запитувана Договірна Сторона дозволяє транзитне перевезення таким способом, який вона вважає найбільш доцільним.
Витрати, пов’язані з видачею і транзитним перевезенням
Витрати, пов’язані з видачею, несе Договірна Сторона, на території якої вони виникли, а витрати, пов’язані з транзитним перевезенням, - Договірна Сторона, що звернулася з клопотанням про таке перевезення.
1. Кожна Договірна Сторона зобов’язується за дорученням іншої Договірної Сторони здійснювати у відповідності зі своїм законодавством карне переслідування проти власних громадян, підозрюваних у тому, який вони зробили на території запитуючої Договірної Сторони злочин.
2. Якщо злочин, за яким порушена справа, тягне цивільно-правові вимоги осіб, що зазнали збитків від злочину, ці вимоги при наявності їхнього клопотання про відшкодування збитку розглядаються в даній справі.
1. Доручення про здійснення карного переслідування повинне містити:
а) найменування запитуючої установи;
б) опис діяння, у зв’язку з яким спрямоване доручення про здійснення переслідування;
в) можливий більш точний час і місце здійснення діяння;
г) текст положення закону запитуючої Договірної Сторони, на підставі якого діяння визнається злочином, а також текст інших законодавчих норм, що мають істотне значення для провадження в справі;
д) прізвище й ім’я підозрюваної особи, її громадянство, а також інші відомості про особу;
е) заяви потерпілих по кримінальних справах, порушених за заявою потерпілого, і заяви про відшкодування шкоди;
ж) зазначення розміру збитку, заподіяного злочином.
До доручення додаються наявні в розпорядженні запитуючої Договірної Сторони матеріали карного переслідування, а також докази.
2. При направленні запитуючою Договірною Стороною порушеної кримінальної справи розслідування по цій справі продовжується запитуваною Договірною Стороною у відповідності зі своїм законодавством. Кожний документ, що знаходяться в справі, повинен бути засвідчений гербовою печаткою компетентної установи юстиції запитуючої Договірної Сторони.
3. Доручення і додані до нього документи складаються відповідно до положень статті 18.
4. Якщо обвинувачений у момент направлення доручення про здійснення переслідування утримується під вартою на території запитуючої Договірної Сторони, він доставляється на територію запитуваної Договірної Сторони.
Запитувана Договірна Сторона зобов’язана повідомити запитуючу Договірну Сторону про остаточне рішення. На прохання запитуючої Договірної Сторони надається копія остаточного рішення.
Якщо Договірній Стороні у відповідності зі статтею 72 було надано доручення про здійснення карного переслідування після набуття чинності вироку або прийняття установою запитуваної Договірної Сторони іншого остаточного рішення, кримінальна справа не може бути порушена установами запитуючої Договірної Сторони, а порушена ними справа підлягає припиненню.
Кожна з Договірних Сторін при розслідуванні злочинів і розгляді кримінальних справ судами враховує передбачені законодавством Договірних Сторін пом’якшуючу й обтяжуючу відповідальність обставин незалежно від того, на території якої Договірної Сторони вони виникли.
При обвинуваченні однієї особи або групи осіб у здійсненні декількох злочинів, справи які підсудні судам двох або більше Договірних Сторін, розглядає компетентний суд тієї Договірної Сторони, на території якої закінчене попереднє розслідування. У цьому випадку справа розглядається за правилами судочинства цієї Договірної Сторони.
Частина III. Спеціальні положення про правову допомогу за кримінальних справ
1. Договірні Сторони зобов’язуються на прохання передавати один одному:
а) предмети, що були використані при здійсненні злочину, що тягне видачу особи відповідно до цієї Конвенції, у тому числі знаряддя злочину; предмети, що були придбані в результаті злочину або як винагороду за нього, або ж предмети, які злочинець одержав замість предметів, придбаних у такий спосіб;
б) предмети, що можуть мати значення доказів у кримінальній справі; ці предмети передаються й у тому випадку, якщо видача злочинця не може бути здійснена через його смерть, втечі або з інших обставин.
2. Якщо запитуваної Договірної Сторони предмети, зазначені в пункті першому цієї статті, необхідні як докази в кримінальній справі, їх передача може бути відстрочена до закінчення провадження в справі.
3. Права третіх осіб на передані предмети залишаються в силі. Після закінчення провадження в справі ці предмети повинні бути безоплатно повернуті Договірній Стороні, яка їх передала.
1. Кожна з Договірних Сторін буде щорічно повідомляти іншим Договірним Сторонам відомості про обвинувальні вироки, що вступили в законну силу, винесених її судами у відношенні громадян відповідної Договірної Сторони, одночасно пересилаючи наявні відбитки пальців засуджених.
2. Кожна з Договірних Сторін надає іншим Договірним Сторонам безкоштовно на їхнє прохання відомості про судимості осіб, засуджених раніше її судами, якщо ці особи залучаються до кримінальної відповідальності на території запитуючої Договірної Сторони.
Зносини з питань видачі, карного переслідування, а також виконання слідчих доручень, що торкаються прав громадян і потребуючих санкцій прокурора, здійснюються генеральними прокурорами (прокурорами) Договірних Сторін.
Питання, що виникають при застосуванні цієї Конвенції, вирішуються компетентними органами Договірних Сторін по взаємному узгодженню.
Ця Конвенція не торкається положень інших міжнародних договорів, учасниками яких є Договірні Сторони.
1. Ця Конвенція підлягає ратифікації її державами, що підписали. Ратифікаційні грамоти здаються на збереження Урядові Республіки Білорусь, що виконує функції депозитарію цієї Конвенції.
2. Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день, вважаючи з дня здачі на збереження депозитарію третьої ратифікаційної грамоти. Для держави, ратифікаційна грамота якої буде здана на збереження депозитарію після набуття чинності цієї Конвенції, вона набуває чинності на тридцятий день, вважаючи з дня здачі на збереження депозитарію його ратифікаційної грамоти.
1. Ця Конвенція діє протягом п’яти років із дня набрання чинності. Після закінчення цього терміну Конвенція автоматично продовжується щоразу на новий п’ятирічний період.
2. Кожна Договірна Сторона може вийти з цієї Конвенції, направивши письмове повідомлення про це депозитарію за 12 місяців до закінчення поточного п’ятирічного терміну її дії.
Дія цієї Конвенції поширюється і на правовідносини, що виникли до її набуття чинності.
До цієї Конвенції після набуття чинності можуть приєднатися за згодою всіх Договірних Сторін інші держави шляхом передачі депозитарію документів про таке приєднання. Приєднання вважається таким що набуло чинності після закінчення тридцяти днів із дня одержання депозитарієм останнього повідомлення про згоду на таке приєднання.
Депозитарій буде негайно сповіщати всіх хто підписав цю Конвенцію і держави, що приєдналися до неї, про дату здачі на збереження кожної ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, дату вступу Конвенції в силу, а також про одержання їм інших повідомлень.
Вчинено в м. Мінську 22 січня 1993 року в одному дійсному примірнику російською мовою. Дійсний примірник зберігається в Архіві Уряду Республіки Білорусь, що направить державам-учасницям цієї Конвенції її засвідчену копію.
За Республіку Білорусь
(підпис) За Республіку Молдова
(підпис)
За Республіку Вірменія
(підпис) За Російську Федерацію
(підпис)
За Республіку Казахстан
(підпис) За Республіку Таджикистан
(підпис)
За Киргизьку Республіку
(підпис) За Туркменистан
(підпис)
За Україну
(підпис) За Республіку Узбекистан
(підпис)