Відповідно до статті 1216 Цивільного кодексу України (далі – Кодекс) спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 Кодексу).
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 Кодексу).
Водночас не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 Кодексу (стаття 1219 Кодексу).
Згідно з частинами першою, другою статті 1220 Кодексу спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця (часина перша статті 1221 Кодексу).
Відповідно до частин першої, другої статті 1223 Кодексу право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 Кодексу.
Згідно з частинами першою, третьою статті 1268 Кодексу спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частини перша, третя статті 1296 Кодексу).
Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно (частина перша статті 1297 Кодексу).
Нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом або за законом перевіряє факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна, також перевіряє коло осіб, які мають право на обов’язкову частку в спадщині або наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, та склад спадкового майна. На підтвердження цих обставин від спадкоємців витребовуються документи, які підтверджують вказані факти (статті 68, 69 Закону України «Про нотаріат», підпункт 4.14 пункту 4 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.02.2012 за № 282/20595 (далі – Порядок)).
Видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І Порядку, та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.
Водночас, відповідно до частини першої статті 92 Земельного кодексу України (далі – Кодекс1) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
При цьому, звертаємо Вашу увагу, що згідно з частиною п’ятою статті 7 Земельного кодексу України 1990 року (втратив чинність 01.01.2002) (далі – Кодекс 1990 року) у постійне користування земля надавалася Радами народних депутатів із земель, що перебували у державній власності, зокрема, громадянам України для городництва, сінокосіння і випасання худоби, ведення селянського (фермерського) господарства. Цією ж статтею Кодексу було встановлено перелік суб’єктів, які мали право набувати у постійне користування земельні ділянки. Фермерські господарства та фізичні особи до вказаного переліку суб’єктів не належали.
Відповідно до частини першої статті 50 Кодексу 1990 року громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, землі для ведення селянського (фермерського) господарства передавалися за їх бажанням у власність або надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
При цьому, відповідно до пукту 3 частини першої статті 27 Кодексу 1990 року право постійного користування земельною ділянкою припинялося у разі припинення діяльності, зокрема, селянського (фермерського) господарства.
Однак, слід звернути увагу на висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі
№ 179/1043/16-ц від 23.06.2020 (далі – постанова Великої Палати).
Пунктами 59, 60 постанови Великої Палати встановлено, що статті 27 і 114 Кодексу 1990 року, а також стаття 141 Кодексу1 не передбачали припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок смерті особи. Тому право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки.
За змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 7, 27, 38, 50 і 51 Кодексу 1990 року, статей 31, 92 Кодексу1, після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство.
Згідно з пунктом 61 постанови Великої Палати, перелік прав та обов`язків осіб, які не входять до складу спадщини, визначений у статті 1219 Кодексу. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини. Проте право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.
При цьому, слід зазначити, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права (частина шоста статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Зазначаємо, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» від 31.03.2021 № 552-ІХ було внесено зміни до Кодексу1, зокрема, розділ Х доповнено пунктом 61, згідно з яким, громадяни України, яким належить право постійного користування, право довічного успадкованого володіння земельними ділянками державної і комунальної власності, призначеними для ведення селянського (фермерського) господарства, а також орендарі земельних ділянок, які набули право оренди землі шляхом переоформлення права постійного користування щодо зазначених земельних ділянок до 2010 року, мають право на викуп таких земельних ділянок у власність з розстрочкою платежу до десяти років за ціною, яка дорівнює нормативній грошовій оцінці таких земельних ділянок, без проведення земельних торгів. У разі купівлі земельної ділянки з розстроченням платежу право власності переходить до покупця після сплати першого платежу. Вимоги частини сьомої статті 130 Кодексу1 не поширюються на земельні ділянки, які придбаваються відповідно до цього пункту.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 Кодексу).