Конституція України гарантує кожному право на охорону здоров’я. Тобто, кожний громадянин України, так само, як і іноземець або особа без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, мають право на охорону її здоров’я. Охорона здоров’я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом (стаття 283 Цивільного кодексу України).
Права кожного на охорону здоров’я визначаються статтею 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я (далі - Основи).
Ці права включають, зокрема, життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку.
Разом з тим, держава вимагає й певні обов’язки від осіб в галузі охорони здоров’я.
Так, відповідно до вимог статті 10 Основ громадяни України зобов’язані піклуватись про своє здоров’я та здоров’я дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для життя і здоров’я стані; виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.
Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я це право є об’єктивним, і лише при зверненні особи до закладу охорони здоров’я це право стає суб’єктивним і таку особу можна називати пацієнтом.
Законодавство України досить часто використовує термін "пацієнт", хоча й не містить його визначення.
Разом з цим, проаналізувавши чинне законодавство України, а також проекти нормативно-правових актів, які зареєстровані у Верховній Раді України можна дійти висновку, що пацієнт – це особа, яка, незалежно від стану здоров’я, звернулася до закладу охорони здоров’я або медичного працівника за наданням медико-санітарної допомоги.
Таким чином, при взаємодії між пацієнтом та лікарем (закладом охорони здоров’я) крім загальних прав в сфері охорони здоров’я кожної особи, у пацієнтів виникають специфічні права та обов’язки.
Так, найбільш широкий перелік прав пацієнтів визначається Основами. До таких прав належать, зокрема:
- право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій;
- право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я;
- право на інформовану згоду щодо застосування методів діагностики, профілактики та лікування та право відмовитись від лікування;
- право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні;
- право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду;
- право направлятися для лікування за кордон у разі необхідності подання того чи іншого виду медичної допомоги хворому та неможливості її подання в закладах охорони здоров’я України;
- право відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;
- можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина;
- право на оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я.
При цьому, обов’язки у пацієнтів прямо не визначаються, а випливають з прав лікаря.
Так, відповідно до статті 34 Основ лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення.
Лікар не несе відповідальності за здоров’я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.
Таким чином, до обов’язків пацієнтів можна віднести:
- обов’язок виконання медичних приписів лікаря;
- обов’язок виконання правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я.
Вважаю за доцільне проаналізувати найбільш із застосованих прав пацієнтів.
Право на вільний вибір лікаря та вибір методів лікування
Стаття 38 Основ визначає, що кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.
Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.
Також, згідно з частиною першою статті 34 Основ лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або призначатися керівником закладу охорони здоров’я чи його підрозділу. Обов’язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт вправі вимагати заміни лікаря.
Зазначене право є важливим для пацієнта, оскільки надає йому можливість лікуватися у спеціаліста, якого обрав та довіряє цей пацієнт або у такому закладі, який має сучасне та ефективне обладнання, методи діагностики та найбільш кваліфікованих медичних працівників.
Разом з цим, на мою думку це право пацієнта реалізується не повною мірою.
Так, навіть стаття 35 Основ передбачає, що первинна лікувально-профілактична допомога подається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики. Тобто, на первинному рівні йде "прив’язка" до місця проживання особи та закріплення за дільничним лікарем.
Разом з цим, необхідно зазначити, що право на вибір лікаря кореспондується ще з одним правом пацієнта, а саме: правом пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників.
У цьому разі пацієнт отримує змогу розвіяти сумніви щодо правильності обраних методів лікування у закладі охорони здоров’я.
Право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я
Право пацієнта на отримання інформації про стан здоров’я регулюється статтею 285 Цивільного кодексу України та статтею 39 Основ.
Так, пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я.
Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров’я дитини або підопічного.
Медичний працівник зобов’язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я.
Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.
У разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.
Право на інформацію про стан свого здоров’я є важливою передумовою для отримання пацієнтом медичної допомоги, оскільки саме від об’єктивно отриманої інформації залежить подальше прийняття пацієнтом рішення щодо лікування.
Таким чином, право на інформацію кореспондується з правом на інформовану згоду щодо застосування методів діагностики, профілактики та лікування та правом відмовитись від лікування.
Для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна інформована згода пацієнта.
У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.
Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.
Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
Інформована згода в контексті чинного законодавства – це усвідомлене пацієнтом рішення щодо методів лікування, прийняте на основі обґрунтованої інформації щодо таких методів, а також їх наслідків, наданої лікарем.
Право на таємницю про стан свого здоров’я
Згідно зі статтею 286 Цивільного кодексу України та статті 391 Основ фізична особа (пацієнт) має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.
Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
Фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел.
Таємниця про стан здоров’я відноситься до персональних даних (інформація про особу), які охороняються Законом (згідно зі статтею 23 Закону України "Про інформацію").
Таким чином, пацієнт може бути впевнений у конфіденційності не лише діагнозу, але й самого факту звернення до лікаря, що певною мірою є гарантією особи на приватне життя.
Проаналізувавши Основи законодавства України про охорону здоров’я, які визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі, можна дійти висновку, що чинне законодавство містить прогалину в частині чіткого визначення прав пацієнтів при зверненні за медичною допомогою та його обов’язків. Наразі постала необхідність систематизації прав пацієнтів та окреслення їх основних обов’язків Так, Рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2009 року "Про стан соціально-демографічної ситуації, охорони здоров’я і ринку праці в Україні", яке введено в дія Указом Президента України від 29 грудня 2009 року № 1124, Кабінету Міністрів України, зокрема, доручено протягом 2010 року підготувати та внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроект про захист прав пацієнтів.