Політика ЄС у сфері охорони довкілля

Впродовж останніх десятиріч в Європі значно погіршився стан довкілля та загострилася проблема боротьби з його забрудненням. Кожен рік у державах - членах Європейського Союзу виробляється приблизно 2 мільярди тон відходів, і цей показник щорічно збільшується на 10%. Якість життя європейців, особливо тих, що мешкають у великих містах, значно погіршилась та продовжує погіршуватись через забруднення довкілля.

Саме тому захист довкілля є однією з найважливіших проблем, що стоять сьогодні перед Об’єднаною Європою. На першому етапі становлення Європейська Спільнота приділяла основну увагу питанням економічного розвитку. Однак згодом стало зрозуміло, що стратегія розвитку ЄС має бути доповнена дієвими інструментами запобігання виснаженню природних ресурсів та погіршенню стану довкілля.

Перший крок з охорони довкілля був зроблений Європейською Спільнотою 1972 року з прийняттям першої з чотирьох послідовних програм дій, що ґрунтувалися на вертикальному та секторальному підходах до розв’язання екологічних проблем. Ці програми діяли з 1972 по 1992 рік. У період реалізації цих програм у рамках Спільноти було прийнято близько 200 актів, спрямованих на обмеження забруднення та запровадження мінімальних стандартів щодо збирання та утилізації відходів, забруднення води та повітря.

Наступним значним кроком у цій сфері можна вважати прийняття Маастрихтського Договору, який надав охороні довкілля статусу політики. Як додатки до Маастрихтського Договору були прийняті три декларації екологічної тематики: директиви про шкідливі речовини; про вплив заходів ЄС на охорону довкілля; про захист тварин.

Основні завдання та принципи захисту довкілля закріплені в установчих договорах ЄС. Відповідно до статті 174 Розділу ХІХ Договору про заснування Європейської Спільноти політика ЄС у сфері довкілля має на меті зберегти та поліпшити якість довкілля; захистити здоров’я людей; забезпечити розсудливе та раціональне використання природних ресурсів; підтримувати міжнародний діалог з регіональних та світових проблем довкілля.

Політика Спільноти спрямована на високий рівень захисту довкілля та враховує відмінність становища в різних реґіонах Європи. Вона ґрунтується на принципі запобігання та принципах того, що має бути вжито превентивних заходів, що шкоду довкіллю слід насамперед усувати у джерелі та що забруднювач платить.

Водночас механізм захисту довкілля дозволяє державам-членам вживати тимчасових заходів з неекономічних підстав екологічного характеру, що підлягають процедурі інспектування з боку Спільноти.

У рамках ЄС у травні 1990 року були створені Європейське Агентство з довкілля та Європейська мережа інформації та спостереження за довкіллям. Головним завданням Агентства є надання державам-членам об’єктивної інформації з метою розробки та реалізації дієвої та єфективної політики щодо довкілля. І хоча Агентство має виключно дорадчі повноваження, проте його робота впливає на прийняття нових заходів та оцінку вже прийнятих рішень.

1993 року було прийнято П’яту програму дій Спільноти щодо довкілля, яка запровадила принципи європейської стратегії добровільних дій на 1993-2000 роки та започаткувала „горизонтальний" підхід Спільноти до розв’язання екологічних проблем, відповідно до якого увага має приділятись усім випадкам забруднення.

21 березня 1994 року набрала чинності Рамкова Конвенція Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату, яку підписали 154 держави та Європейська Спільнота. Загальна мета конвенції полягає у стабілізації концентрацій в атмосфері всіх парникових газів, не лише двоокису вуглецю. Конвенція закріплює низку провідних принципів, що стосуються справедливості, "спільних, але диференційованих відповідальностей" держав, запобіжних заходів, особливих потреб і обставин щодо країн, які розвиваються, сталого розвитку та міжнародної торгівлі. Але через опір Сполучених Штатів Америки та країн ОПЕК Конвенція не встановила чітких кількісних обмежень викидів парникових газів на будь-якому рівні. Європейська Спільнота виступила із заявою, в якій відзначила, що її мета до 2000 року – стабілізувати концентрацію двоокису вуглецю на рівні 1990 року в межах Спільноти. У квітні 1995 року відбулася конференція держав - учасниць Конвенції, на якій було досягнуто домовленості про розробку на додаток до Рамкової конвенції протоколу.

Кіотський протокол до Рамкової Конвенції Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату, підписаний 1997 року, передбачає впровадження ринкових механізмів контролю над шкідливими викидами та створює так званий ринок квот на викиди: країна, промисловість якої забруднює повітря більше, ніж установлено протоколом, зобов’язується купувати квоти на викиди парникових газів у екологічно «чистих» держав. Сторони також зобов’язуються проводити заходи, спрямовані на зведення до мінімуму несприятливих наслідків зі зміни клімату. Сторона протоколу, що не досягла встановлених показників скорочення викидів, несе відповідальність за їхнє перевищення. Але для того, щоб Кіотський протокол набрав чинності, потрібно, щоб його підписали держави, відповідальні за принаймні 55% парникових газових викидів. США та Росія – дві найбільших за викидами в атмосферу промислових газів країни – категорично відмовляються від ратифікації протоколу, оскільки це може мати негативні наслідки для економіки цих країн.

Ще одним важливим документом у галузі охорони довкілля стала Оргуська Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, підписана 25 червня 1998 року. Відповідно до положень Конвенції державам - учасницям Конвенції гарантуються права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля. Крім того, держави повинні забезпечити умови, за яких посадові особи та державні органи надавали б громадськості допомогу та орієнтували її в отриманні доступу до інформації, сприяли участі в процесі прийняття рішень і в одержанні доступу до правосуддя з питань, що стосуються довкілля.

Потреба Спільноти у встановленні механізму відповідальності за шкоду, заподіяну довкіллю, була формально закріплена у Білій Книзі про відповідальність за шкоду, заподіяну довкіллю, що її було схвалено в лютому 2000 року.

Наразі у сфері охорони довкілля акцент робиться на всебічний розвиток правових інструментів. Так, нещодавно було схвалено Шосту програму дій щодо довкілля, яка формулює пріоритети Європейської Спільноти у цій сфері до 2010 року. Програма дій спрямована, головним чином, на розв’язання чотирьох основних проблем: зміна клімату, збереження рослинної та біологічної розмаїтості, захист довкілля та здоров’я людей, раціональне використання природних ресурсів та утилізація відходів. Програма визначає заходи, спрямовані на досягнення таких пріоритетів: вдосконалене застосування законодавства про довкілля, зростання екологічної складової в інших політиках Спільноти.

«Екологізація» ринку товарів через виробництво продуктів, безпечніших для довкілля протягом їхнього життєвого циклу, є інновацією, яка стала невід’ємною складовою політики виробництва в ЄС.

Коло правових інструментів Європейського Союзу, що регулюють питання охорони довкілля, постійно розширюється, а відповідно розвивається й європейська політика довкілля. У цьому контексті слід згадати, зокрема, про запровадження еко-податку (принцип "забруднювач платить") та бухгалтерського обліку в сфері охорони довкілля. Крім цього, політика довкілля охоплює не тільки систему законодавства, що забезпечує високий рівень захисту довкілля та гарантує функціонування внутрішнього ринку, але й запроваджує фінансові (програма LIFE) та технічні інструменти: еко-маркування, систему Союзу з захисту довкілля та екологічного моніторингу, а також спільні критерії, що застосовуються до екологічних інспекцій у державах-членах.