%d%Детальніше >> %/d%
%%%%
| На сучасному етапі розвитку суспільства поряд з постійним вдосконаленням технологій і методів адміністративного управління неодмінно зростає й розмір імовірних збитків, що можуть бути завдані приватній особі внаслідок необґрунтованого обмеження або порушення її суб’єктивних прав органами та посадовими особами державної влади і місцевого самоврядування. Оскільки адміністративні акти нерідко призводять до вкрай глибоких й серйозних наслідків для політико-культурного та економічного становища особи, останній мають бути доступні ефективні процесуальні засоби захисту, зокрема право на позов або оскарження відповідних актів у безсторонніх юрисдикційних органах. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод , що носить назву «Право на справедливий судовий розгляд», закріплює право кожної фізичної та юридичної особи вимагати від держав - членів Конвенції забезпечення об’єктивного та ефективного правового захисту у національних юрисдикційних установах. При цьому частина 1 зазначеної статті вимагає від носіїв публічної влади надання приватним особам доступу до органів правосуддя, гарантій рівності сторін у процесі, його публічності тощо, а також забезпечення виконання судових рішень, які набрали законної сили. Крім цього, частина 2 статті 6 Конвенції закріплює презумпцію невинуватості, а частина 3 містить перелік процесуальних прав в контексті кримінального судочинства: свободу від самовикриття та самообмови, право бути повідомленим про характер і причину обвинувачення, право на правову допомогу тощо. Отже, в порядку статті 6 Конвенції приватна особа захищає у наднаціональному суді передусім процесуальні права, які, на її думку, були порушені під час провадження у національному юрисдикційному органі. В цілому, як зазначив український дослідник прав людини С. Шевчук, право на справедливий судовий розгляд слугує основою європейського стандарту концепції "процесуальної належної правової процедури" – фундаменту сучасної демократично-правової традиції. Визначаючи предмет правового регулювання статті 6 Конвенції та грунтуючись на її дослівному тлумаченні, ми маємо відзначити, що гарантія справедливого судового розгляду поширюється на цивільні та кримінальні правовідносини. Конвенція, однак, не містить ані абстрактного визначення понять «цивільні права і обов’язки / кримінальне обвинувачення», ані казуального переліку відповідних правовідносин. У загальному вигляді проблема реалізації права на справедливий судовий розгляд характеризується невизначеністю чинності цього інституту стосовно справ публічно-правого характеру. Щодо практичної цінності дослідження проблеми застосування права на справедливий судовий розгляд зазначимо, що абсолютна більшість запитів Європейського суду з прав людини, які надходять на ім’я Уряду України, стосуються різноманітних аспектів застосування частини 1 статті 6 Конвенції. Так, станом на квітень 2004 року 61 % справ, які знаходилися на комунікації з Урядом, стосувалися питання дотримання нашою державою вимог Конвенції щодо справедливого судового розгляду. У науково-теоретичному плані дослідження проблеми реалізації права на справедливий судовий розгляд дозволяє краще зрозуміти концептуальні підходи, які застосовувалися під час розробки Конвенції, та визначити логіко-юридичні засади правозастосувальної діяльності Суду. В останніх наукових публікаціях, присвячених гарантії справедливого судового розгляду, вивчаються науково-практичні аспекти використання статті 6 Конвенції у податкових справах, поширення цієї статті на справи за заявами державних службовців, а також загальна специфіка її застосування у практиці українських судів. У наведених роботах автори тією чи іншою мірою торкаються питання предмету правового регулювання статті 6 Конвенції, однак в цілому проблема реалізації права на справедливий судовий розгляд залишається недостатньо вивченою. Метою цього дослідження є визначення змісту поняття «кримінальне обвинувачення» у контексті статті 6 Конвенції шляхом аналізу з урахуванням їх еволюційного характеру. Зокрема, потребує спеціального вивчення питання про те, які саме юридичні факти слід пов’язувати із кримінальним обвинуваченням. Відповідь на це питання можна отримати лише шляхом ретельного аналізу прецедентних рішень Суду. Як зазначали В. Паліюк, В. Мармазов, в контексті верховенства права зміст норм Конвенції, а отже – розуміння закріплених нею прав людини та основних свобод, з’ясовується через їх тлумачення у прецедентних рішеннях Суду. При цьому слід враховувати, що тлумачення Конвенції її органом має в цілому еволюційний характер: сфера застосування статті 6 Конвенції розширюється з плином часу та відповідно до нових потреб дійсності. Гарантія справедливого судового розгляду набуває чинності у разі юридичного факту обвинувачення особи у скоєнні кримінального правопорушення (злочину). Суд не застосовував статтю 6 Конвенції у тих справах, у яких заявник виступав на боці обвинувачення у кримінальному процесі, або якщо заявник стверджував про збитки, які він мав внаслідок кримінального обвинувачення третьої особи. Суд також виключив застосування статті 6 Конвенції у справах про конфіскацію майна, віддання під нагляд поліції або затримання особи, оскільки ці дії зумовлені необхідністю запобігти вчиненню злочинів і не пов’язані з кримінальним обвинуваченням як таким. Отже, обсяг поняття «кримінального обвинувачення» набуває визначального значення в контексті застосування статті 6 Конвенції у кримінальних справах публічно-правового характеру. Розглянемо це питання докладніше. Відомо, що українська правова система визначає злочин як протиправне суспільно-небезпечне діяння, за вчинення якого законом передбачена кримінальна відповідальність. При цьому реальна можливість заподіяння істотної шкоди та закріплення у кримінальному законі складають основні критерії, за якими злочин відокремлюється від інших правопорушень. Натомість, Суд виходить із "автономної концепції тлумачення поняття кримінального обвинувачення". Варто зауважити, що, на думку більшості західноєвропейських дослідників права Конвенції, автономний підхід зумовлений необхідністю максимальної уніфікації праворозуміння серед країн - учасників Конвенції. Формування Судом певної пан-європейської концепції кримінального обвинувачення є цілком обґрунтованим з огляду на мету створення наднаціонального механізму захисту прав, яка, серед іншого, передбачає забезпечення загального розуміння і загального захисту прав людини. Крім цього, на думку Суду доцільною є така інтерпретація положень Конвенції, яка випливає насамперед з об’єкта та цілей цього договору, а не з необхідності максимально звузити обов’язки держав-членів. Відповідно до зазначеного вище, держави - члени Конвенції не вправі виключати застосування статті 6 через те, що відповідному протиправному діянню бракує ознак злочину, або воно має ознаки адміністративного правопорушення, або ж адміністративне правопорушення не карається позбавленням волі та відрізняється від кримінального злочину процедурою розгляду, покарання, юридичними ознаками, наслідками або метою відповідальності. Ця позиція видається цілком обгрунтованою з історичного погляду. Зокрема, у Стародавньому Римі юристи відрізняли два основні типи правопорушень: правопорушення у сфері публічних відносин та приватні правопорушення, відповідно, crimen та delictum. В свою чергу, виокремлення у складі публічних правопорушень злочинів звичайних (crimen ordinaria) та особливих (crimen extraordinaria) було зумовлено ступенем формалізованості, відмінностями у способі закріплення, порядком застосування або мірою відповідальності. Разом з цим ці згадані особливості не впливають на кримінальний характер обох підвидів публічних правопорушень. Термін обвинувачення Суд визначив як офіційне повідомлення особи про наявність припущення про те, що дана особа скоїла правопорушення; таке обвинувачення має суттєвим чином позначитися на статусі підозрюваної особи. Суд також встановив, що термін „обвинувачення" як кваліфікуюча ознака застосовується скоріше до змісту, ніж до форми того чи іншого провадження. Відповідно, у якості обвинувачення Суд кваліфікував ордер на арешт приватної особи, просте повідомлення приватної особи про порушення провадження проти неї, поширення носіями публічної влади негативної інформації щодо приватної особи, зобов’язання заблокувати банківські рахунки приватної особи, примусове закриття приватного магазину, звернення до парламенту з вимогою позбавити особу депутатської недоторканності до початку досудового слідства. В цілому, з позиції Суду, обвинувачення охоплює увесь комплекс процедур, передбачених національним законодавством для розгляду справи стосовно приватної особи та винесення остаточного рішення. Звісно, відповідні гарантії статті 6 Конвенції поширюються й на процедуру оскарження фактів, встановлених у слідстві, а також застосовуються щодо рішень органів слідства. Більше того, як обвинувачення в сенсі статті 6 Конвенції Суд кваліфікує рішення відповідного національного суду, включаючи частину, що стосується визначення санкції за вчинення того чи іншого правопорушення. У цьому зв’язку французький науковець Олівер Жак-Жуярмо зазначає, що простір застосування статті 6 Конвенції настільки широкий та поліформний, що завжди слід намагатися брати до уваги весь процес у цілому, перш ніж робити висновок про наявність порушення Конвенції у конкретній справі. На думку британців Якобса та Уайта, мета статті 6 Конвенції полягає у забезпеченні захисту особи впродовж усього кримінального процесу. Що ж стосується обвинувачення як формальної категорії, то воно може бути пред’явлено особі на будь-якій стадії розслідування. З цього випливає необхідність встановити певний критерій, який би вказував на момент відкриття кримінального провадження незалежно від фактичного розвитку процесу розслідування у конкретній справі. Буде важливим відзначити, що така поліформність терміну обвинувачення призводить до поширення гарантій статті 6 Конвенції на провадження з фактом оскарження судових рішень у їх суті та оскарження обґрунтованості застосування права. Виходячи з цього, особа вправі заявляти про невідповідність стандартам справедливого судового розгляду не лише процедури апеляційного, але й касаційного провадження у справі. Так, у вже згаданому рішенні "Делькорт проти Бельгії" уряд Бельгії зауважував, що суд касаційної інстанції не перевіряє обставини справи, а отже, у цьому випадку використання категорій обвинувачення або захисту не можна вважати обгрунтованим. Суд натомість не прийняв точку зору бельгійського уряду, відзначивши, що навіть з урахуванням обмеженого характеру повноважень суду касаційної інстанції не можна стверджувати, що відповідне рішення у справі не вплине на обвинувачення як таке. Звертаємо увагу на певну парадоксальність позиції, описаної вище, адже вона вочевидь суперечить принципові максимального спрощення провадження у вищих судових інстанціях, враховуючи, що касаційні суди зазвичай не перевіряють належність оцінки фактів та доказів у справі.
З іншого боку, керуючись позицією Суду, посилання на статтю 6 Конвенції з боку осіб, щодо яких судом вже винесено остаточне рішення (з урахуванням передбачених шляхів оспорювання), слід визнати необгрунтованим. Наприклад, у випадку оскарження "процедур на основі обвинувачення", зокрема, призначення захисника, визначення вартості процесу, скасування умовного засудження або умовного звільнення, амністування, оплати примусових робіт, класифікації ув’язнених, скасування судимості тощо. Повертаючись до питання про, власне, обсяг поняття кримінального обвинувачення, зазначимо, що Суд застосовує три критерії для визначення випадків, коли йдеться про кримінальне обвинувачення: критерій національного права ("перший критерій"), критерій кола адресатів ("другий критерій") та критерій правових наслідків для адресата ("третій критерій"). У зарубіжній науковій літературі для позначення сукупності даних критеріїв використовується термін "тест Енгеля" – за назвою справи, під час вирішення якої Суд вперше їх сформулював. Важливе те, що наведені вище критерії є альтернативними, а їх застосування має бути послідовним – відповідність хоча б одному з них обумовлює кримінальний характер того чи іншого публічно-правового обвинувачення. Кумулятивний характер критеріїв кримінального обвинувачення застосовується лише у тому випадку, коли окремий аналіз кожного критерію не дає можливості дійти до однозначного висновку щодо кримінального характеру обвинувачення (за принципом максимального сприяння заявникові). У якості базового критерію виступає положення про те, чи підпадає дане конкретне протиправне діяння під ознаки злочину у відповідності до національного матеріального права. Однак, цей критерій відіграє досить незначну роль у контексті застосування гарантії справедливого судового розгляду. В іншому випадку країни - члени Конвенції були б здатні уникати виконання вимог статті 6 Конвенції шляхом декриміналізації та перегляду класифікації кримінальних правопорушень. Наступним критерієм є дія норми, якою встановлюється відповідальність за колом осіб. Якщо ця норма поширюється на невизначене коло осіб, тоді правопорушення підлягає кваліфікації як кримінальне. Наприклад, у справі „Озтюрк проти ФРН" предметом розгляду виступала відповідальність за порушення правил дорожнього руху, яка згідно із правом країни-відповідача не відносилася до кримінальної. Проте Суд зауважив: виходячи з того, що правила дорожнього руху чинні для усіх користувачів доріг, а не лише для певної групи, відповідальність за порушення цих правил є кримінальною за своїм змістом. Як показує практика Суду, особливої релевантності даний критерій набуває також у випадку відокремлення кримінального обвинувачення від проваджень дисциплінарного характеру. Разом із викладеним вище необхідно враховувати, що захистові в Суді підлягають саме суб’єктивні права приватної особи. Рішення з приводу об’єктивного права, зокрема рішення Конституційного суду, приймаються до уваги лише в межах їх преюдиційного значення для конкретної кримінальної справи. Третій (заключний) критерій полягає в оцінці форми та тяжкості правових наслідків (санкцій) для адресата у разі вчинення ним відповідного порушення. За загальним правилом у випадку, якщо певний акт носія публічної влади, вчинений у безпосередньому зв’язку з певним кримінальним діянням, не містить елементу покарання як такого, Суд не визнає факту кримінального обвинувачення. Якщо ж елемент покарання наявний, а передбачені санкції є достатньо суворими, скоєне правопорушення має природу кримінального злочину і його судовий розгляд має відповідати ознаці справедливості відповідно до статті 6 Конвенції. Сутність третього критерію розглянемо на прикладі проваджень з приводу адміністративних правопорушень. Відомо, що за вчинення адміністративних протиправних діянь нерідко передбачається накладення значних штрафів або навіть ув’язнення. У цьому зв’язку в практиці Суду сформувалася позиція, відповідно до якої застосування позбавлення волі у якості покарання надає правовій нормі характер, більшою мірою властивий кримінальному провадженню, ніж адміністративному чи дисциплінарному. Це правило зберігає свою чинність й у випадку, коли позбавлення волі є лише альтернативною формою покарання, поряд із більш м’якими, наприклад штрафом. У справі „Енгель та інші проти Нідерландів" 1976 року Суд зазначив, що у суспільстві, в якому діє принцип верховенства права, покарання у вигляді позбавлення волі віднесені до „кримінальної" сфери, за виключенням тих, які за своїм характером, тривалістю або способом виконання не можуть вважатися такими, що завдають суттєві збитки. Так, виходячи із тяжкості, Суд кваліфікував як кримінальне обвинувачення провадження, пов’язане із застосуванням адміністративної відповідальності у Швейцарії. Через двадцять років у справі „Бенам проти Сполученого Королівства" Суд дещо розширив власне тлумачення третього критерію, встановивши, що навіть за умови існування лише ризику або вірогідності застосування позбавлення волі інтереси правосуддя вимагають забезпечення справедливого судового розгляду. Отже, ми встановили, що тлумачення поняття кримінального обвинувачення у практиці Суду відрізняється своєю автономністю. Суд сприймає кримінальне обвинувачення як універсальне поняття, яке є наслідком будь-яких діянь протиправного характеру незалежно від ступеню їх суспільної небезпечності. При цьому суттєвою ознакою застосування статті 6 Конвенції є те, що Суд не пов’язує термін обвинувачення із власне обвинувальним висновком, що складається органами слідства по закінченню досудового слідства. Для визначення кримінального характеру того чи іншого обвинувачення Суд застосовує три послідовні критерії: критерій національного права, критерій адресатів та критерій форми і тяжкості правових наслідків. Проте ці висновки не враховують специфіку окремих видів правовідносин, які за певних умов також можна кваліфікувати як такі, що виникають на підставі кримінального обвинувачення. Насамперед, з огляду на структуру звернень до Суду, потребує розгляду питання про кваліфікацію дисциплінарних й господарських правовідносин. Чи можливе поширення гарантії справедливості судового розгляду на провадження, які мають своєю метою накладення дисциплінарної відповідальності? Правило з цього приводу Суд сформулював у рішенні в справі „Вебер проти Щвейцарії" 1990 року, відзначивши, що дисциплінарні санкції, на відміну від кримінальних, як правило, призначені для забезпечення того, щоб представники тих чи інших груп діяли у відповідності до особливих правил, які регулюють їх поведінку. Отже, дисциплінарні провадження, вочевидь, не відповідають другому критерію кримінального обвинувачення – вони поширюються лише на обмежене коло осіб, які володіють спеціальним правом. Що стосується дисциплінарної відповідальності, передбаченої внутрішнім правом (статутами) адвокатських об’єднань, лікарняних закладів тощо, Суд виключає можливість застосування статті 6 Конвенції. Санкції, застосовані до державних службовців, також не підпадають під визначення кримінального переслідування, і ця позиція Суду піддавалась неодноразовій критиці з боку наукових кіл. Зокрема, Суд не підтримав твердження заявників про кримінальний характер таких дисциплінарних стягнень, як звільнення, переведення у резерв, позбавлення пенсії. Виключення з цієї тенденції складають правовідносини з приводу порушень дисципліни, що передбачають покарання у вигляді позбавлення волі. У вже згаданому рішенні "Енгель проти Нідерландів" Суд визнав кримінальним обвинуваченням в сенсі Конвенції дисциплінарне провадження щодо військовозобов’язаних, а саме з тієї причини, що за скоєння відповідних правопорушень допускалася відповідальність у вигляді позбавлення волі на досить тривалий строк. Крім цього, слід навести інше "класичне" рішення – у справі "Кемпбел та Фел проти Сполученого Королівства" 1984 року. Суд визнав кримінальним обвинуваченням дисциплінарне провадження проти ув’язненого, яке передбачало накладення стягнення у вигляді "ремісії", тобто відновлення значної частини первісно скасованого строку ув’язнення. Слід враховувати, що позбавлення волі має бути прямо передбаченим наслідком дисциплінарного проступку для того, щоб відповідати третьому критерію кримінального обвинувачення. Так, у справі "Равнсборг проти Швеції" Суд визнав необґрунтованим посилання заявника на статтю 6 Конвенції, оскільки порушення встановлених правил поведінки в суді, яке допустив заявник, згідно з місцевим законодавством передбачало накладення штрафу і лише у випадку його несплати – позбавлення волі на строк до трьох місяців. Керуючись наведеними вище прикладами, можна дійти висновку, що дисциплінарне провадження набуває кримінального характеру у випадку, якщо воно передбачає накладення стягнення у вигляді позбавлення волі, а саме тому, що обмеження дієздатності через ув’язнення, безсумнівно, не є позбавленням спеціального права. Подібний висновок простежується у багатьох коментарях до Конвенції, і здебільшого він отримує негативну оцінку. Основний недолік вказаної позиції Суду, на думку більшої частини дослідників, - це несправедливе зменшення обсягу конвенційних гарантій для осіб, яких внаслідок скоєння дисциплінарних порушень було позбавлено певного спеціального права. Окрему групу публічно-правових актів, які є особливо релевантними в контексті нашого дослідження, складають акти, що регулюють господарські відносини осіб приватного права. Тут також знаходить своє відображення автономна концепція тлумачення. На підставі другого або третього критерію відповідно до "тесту Енгеля", згаданого вище, Суд кваліфікував як кримінальне обвинувачення втручання носіїв публічної влади у приватні правовідносини між господарюючими суб’єктами в процесі ціноутворення, вибору підрядника (проведення тендеру), здійснення експортно-імпортних операцій. Податкові правовідносини як такі не входять до сфери застосування статті 6 в аспекті кримінального обвинувачення. Це правило, однак, не стосується провадження у справах про порушення податкового чи іншого фінансового законодавства, зокрема у випадках, коли особі призначається виплата штрафів або провадиться стягнення майна та коштів у безспірному порядку. Цікавою у даному контексті є справа "Сідов проти Швеції": навіть зобов’язання приватної особи сплатити податок за максимальною ставкою Суд розцінив як кримінальне обвинувачення. В цілому, аналізуючи прецедентну практику Суду, ми приходимо до висновку, що оскільки податкові штрафи поширюються на досить велике коло осіб, вони відповідають природі кримінального обвинувачення за статтею 6. З іншого боку, для того, щоб відповідати третьому критерію (форма та тяжкість правових наслідків для адресата), міра відповідальності, що передбачає накладення штрафу, має відігравати роль погрози, яка б запобігала повторному вчиненню правопорушення. Зрештою, окремого розгляду вимагає питання застосування статті 6 Конвенції у справах про екстрадицію приватних осіб. У справі "Фармакополус проти Греції" 1990 року Суд зазначив, що гарантії справедливого судового розгляду не поширюються на дану категорію справ. Однак ми маємо враховувати, що у справі "Сьорінг проти Сполученого Королівства" Суд не виключив можливості розгляду питання справедливості судового розгляду у виключних випадках, якщо заявник свавільно позбавлений права на справедливий судовий розгляд у країні вислання або існує ризик свавільного позбавлення цього права у відповідній країні. Таким чином, Суд допускає обґрунтування вимог приватної особи щодо забезпечення справедливого судового розгляду рішення про екстрадицію, оскільки цей акт носіїв публічної влади за певних обставин може мати ознаки кримінального обвинувачення в сенсі статті 6 Конвенції. Кваліфікуючи те чи інше правопорушення у якості кримінального в сенсі статті 6 Конвенції, Суд, однак, не вимагає, щоб його розгляд відбувався саме в судовому порядку: кожна держава - член Конвенції повинна в межах власної юрисдикції гарантувати кожній особі право на розгляд у суді цивільних та кримінальних питань за допомогою провадження, якому властиві атрибути судової форми контролю; органи, що приймають первинні рішення, мають дотримуватися процедурних вимог статті 6 Конвенції, або їхні рішення – підлягати перегляду з боку незалежної судової інстанції. У цьому контексті показовим є рішення у справі „Лутц проти ФРН", в якому Суд відзначив, що з огляду на велику кількість незначних правопорушень, зокрема правил дорожнього руху, характер яких не настільки небезпечний, щоб піддавати порушників кримінальному покаранню, держави-учасники мають вагомі підстави для введення такої системи, що розвантажує їхні суди від більшості подібних справ. Переслідування та покарання за незначні правопорушення в позасудовому порядку не суперечать Конвенції за умови, якщо зацікавлені особи будуть вправі оскаржити прийняте проти них рішення в суді . Керуючись викладеним вище, ми відзначаємо тенденцію поступової універсалізації поняття "кримінальне обвинувачення" в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції внаслідок дедалі більш автономного та ліберального тлумачення даного поняття у рішеннях Суду. Ця тенденція заслуговує позитивної оцінки в контексті захисту прав приватних осіб у відносинах з носіями публічної влади. Поряд із цим слід відзначити й негативні наслідки описаної тенденції, які насамперед полягають у посиленні стану правової непевності сторін провадження. З іншого боку, як справедливо зазначив Ю. Зайцев, певний «арифметизований» шлях призвів би до порушення одного з визначальних принципів, що становлять основу верховенства права, а саме – принципу невичерпності прав людини та основних свобод, виведення за межі конвенційного правового захисту цілої низки прав, форма реалізації, а отже, і форма порушення яких прямо не передбачена у тексті Конвенції. Таким чином, виходячи з надзвичайної важливості належного захисту прав приватних осіб у відносинах з представниками публічної влади для сучасного демократичного суспільства, із року в рік відбувається поступове розширення сфери чинності права на справедливий судовий розгляд у практиці Суду, зокрема, шляхом криміналізації дедалі більш широкого кола суспільних відносин публічного характеру. У перспективі дослідження обраного аспекту проблеми застосування статті 6 Конвенції вбачається за доцільне зосередитися на порівнянні визначення поняття кримінального обвинувачення у практиці Суду з визначенням, яке застосовується в українському законодавстві та доктрині права. Релевантним у цьому контексті є дослідження поглядів науковців з інших країн континентальної правової системи, насамперед ФРН, на проблему співіснування національного та наднаціонального визначень поняття кримінального обвинувачення. О.В. СОЛОВЙОВ 1 Далі за текстом – Конвенція. 2 Пункт 1 статті 6 Конвенції проголошує: «Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обгрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом». 3 Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини. – К.: Реферат, 2002. – С. 183. 4 Під справами публічно-правового характеру тут і далі ми розумітимемо справи за позовами, скаргами або заявами приватних осіб проти носіїв публічної влади (органів державної влади, місцевого самоврядування, а також відповідних посадових осіб). 5 Далі за текстом – Суд. 6 Шестопалов К. С. Европейским судом не шутят… // Юридическая практика. – 2004. - № 19. 7 Бортновська З. Справи з питань оподаткування: межі застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2002. - № 2. – С. 207-222. 8 Махоуні В. Наскільки "цивільною" є державна служба? // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. - № 3. – С. 169-187. 9 Паліюк В. Забезпечення судами України права на справедливий судовий розгляд // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2002. - № 3. – С. 202-217. 10 Паліюк В.П. Застосування судами України Конвенції про захист прав людини та основних свобод. – К.: Фенікс, 2004. – С. 8; див. також Мармазов В.Є. Методи динамічного тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод в юриспруденції Європейського Суду з прав людини. – К.: Юридична книга, 2002; Федик С. До характеристики тлумачення Конвенції // Право України. – 2000. - № 11. – С. 36 – 37. 11 Мармазов В.Є., вказ. праця, С. 50; Паліюк В.П., вказ. праця, С. 10; в цілому щодо методу еволюційного тлумачення в контексті статті 6 Конвенції див.: Мармазов В.Є. вказ. Праця. С. 48 – 50. 12 Див. рішення у справах "АГОЗІ проти Сполученого Королівства" [Agosi v. United Kingdom, 24/10/1986, A108] та "Гелмерс проти Швеції" [Helmers v. Sweden, 29/10/1991, appl. no. 11826/85, A212-A] відповідно. 13 Harris D.J., O’Boyle M., Warbrick C. Law of the European Convention on Human Rights – London: Butterworths, 1995. – p. 166; див. також рішення у справах "Мосбьо проти Бельгії " [Mosbeux v. Belgium, 08/04/1991, appl. no. 17083/90], "Гузарді проти Італії" [Guzzardi v. Italy, 06/11/1980, A39], а також "Раймондо проти Італії" [Raimondo v. Italy, 22/02/1994, A281-A]. 14 Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко та ін. – К.: УЕ, 1998. – т. 2. – С. 614. 15 Harris / O’Boyle / Warbrick C., p. 166. 16 Рішення у справі "Вемгоф проти Німеччини" [Wemhoff v. Germany, 27/06/1968, A7], п. 8. 17 Бортновська З.П., вказана праця. С. 215; рішення у справах "Лауко проти Словаччини" [Lauko v. Slovakia, 02/09/1998, Reports 1998-VI], "Бенденун проти Франції" [Bendenoun v. France, 24/02/1994, A284] та "Озтюрк проти Німеччини" / Oztuerk v. Germany, 21/02/1984, A71. 18 Тіхомірова Л.В., Тіхоміров М.Ю. Юридическая энциклопедия. Изд. 5-е исп. и доп. – М.: 2001. – С. 691. 19 Рішення у справі «Девєєр проти Бельгії» [Deweer v. Belgium, 27/02/1980, A35], п. 44, 46. 20 Див. рішення у справах «Вемгоф проти Німеччини», «Ноймастер проти Австрії» [Neumeister v. Austria, 27/06/1968, appl. no. 1936/63, A8], "Ангелучі проти Італії" [Angelucci v. Italy, 19/02/1991, appl. no. 12666/87, A196-C], "Функе проти Франції " [Funke v. France, 25/02/1993, appl. no. 10828/84, A256-A], "Девєєр проти Бельгії" відповідно. 21 Beddard R. Human Rights and Europe / 3th ed. – Cambridge, 1993. – p. 163; див. рішення у справі "Екле проти Німеччини" [Eckle v. Germany, 15/07/1982, A51]. 22 Див. рішення у справах "Х проти Сполученого Королівства" [X. v. UK, 23/03/1972, appl. no. 5076/71, Collection 40, pp. 64-68] та "Х проти Австрії" [X. v. Austria, 18/12/1973, appl. no. 5560/72, Collection 45, pp. 67-75]. 23 Jacot-Guillarmod O. Rights Related to Good Administration of Justice (Article 6), in: The European system for the protection of human rights / ed. by R. St. J. Macdonald, F. Matscher, H. Petzold. – Dordrecht, Boston, London, 1993. – p. 384. 24 Jacobs F.G., White R.C.A. The European Convention on Human Rights / 2th ed. – Oxford: Clarendon Press, 1996. – p. 146. 25 Рішення у справі "Делькорт проти Бельгії" [Delcourt v. Belgium, 17/01/1970, appl. no. 2689/65, A11]. 26 Jacobs / White, p. 146; дискусійним залишається питання, чи не слід розглядати як спеціальну по відношенню до статті 6 Конвенції норму пункту 2 статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції, якою, власне, закріплюється право особи на оскарження у кримінальних справах, особливо враховуючи факт ратифікації згаданого Протоколу Україною, див. Beddard, p. 163. 27 п. 25 зазначеного рішення. 28 Jacot-Guillarmod, p. 386. 29 Jacobs / White, p. 149. 30 Harris / O’Boyle / Warbrick, p. 173. 31 Harris / O’Boyle / Warbrick, p. 170; див. рішення у справі „Енгель та інші проти Нідерландів" [Engel and others v. Netherlands, 08/06/1976, appl. no. 5100/71, A22]. 32 Рішення у справі "Лутц проти Німеччини" [Lutz v. Germany, 25/08/1987, appl. no. 9912/82, A123], п. 55. 33 Рішення у справі "Гаріфалу АЕБЕ проти Греції" [Garyfallou AEBE v. Greece, 24/09/1997, appl. no. 18996/91, Reports 1997-V], п. 33; також Бортновська З. Справи з питань оподаткування: межі застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод / у кн. Європейський суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики. – К.: УЦПС, 2003. – С. 556. 34 Моул Н., Харби К., Алексеева Л. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод. Статья 6. Право на справедливое судебное разбирательство. Прецеденты и комментарии – М.: РАП, 2000. – С. 22; Harris / O’Boyle / Warbrick, p. 166; Jacobs / White, p. 135. 35 Kley S. Verwaltungsgerichtsbarkeit nach Art. 6 EMRK / 1. Aufl. – Zuerich, 1996. – Art. 6, Rn. 9. 36 Рішення у справі "Озтюрк проти Німеччини", п. 53. 37 Моул Н. та ін., вказ. праця, С. 22, 23; рішення у справах «Вебер проти Швейцарії» [Weber v. Switzerland, 22/05/1990, appl. no. 11034/84, A177], «Деміколі проти Мальти» [Demicoli v. Malta, 27/08/1991, appl. no. 13057/87, A210], «Равнсборг проти Швеції» [Ravnsborg v. Sweden, 23/03/1994, appl. no. 14220/88, A283-B] щодо питання поширення гарантії справедливого судового розгляду на дисциплінарні провадження див. нижче. 38 Harris / O’Boyle / Warbrick, p. 173. 39 Beddard R., Human Rights and Europe / 3th ed. – Cambridge, 1993. – p. 164; див. також рішення у справі "Гузарді проти Італії", п. 108. 40 Моул Н. та ін., вказ. праця, С. 24. 41 Рішення у справах "Вебер проти Швейцарії", п. 34, "Деміколі проти Мальти", п. 34; щодо специфіки застосування цього правила до дисциплінарних проваджень див. нижче. 42 Рішення у справі „Енгель та інші проти Нідерландів", п. 82. 43 Kley S., Art. 6, Rn. 13. 44 Рішення у справі «Бенам проти Сполученого Королівства» [Benham v. the United Kingdom, 10/06/1996, appl. no. 19380/92, Reports 1996-III], п. 61. 45 Рішення у справі «Вебер проти Швейцарії", п. 33. 46 Див. вище. 47 Harris / O’Boyle / Warbrick, p. 168; Kley S., Art. 6, Rn. 15. 48 Harris / O’Boyle / Warbrick, p. 169. 49 Див. рішення у справах "Дімітріадіс проти Греції" [Dimitriadis v. Greece, 17/05/1990, appl. no. 13877/88], "Сарайва де Карвалхо проти Португалії" [Saraiva de Carvalho v. Portugal, 22/04/1994, appl. no. 15651/89, A286-B], "Кремзов проти Австрії" [Kremzow v. Austria, 21/09/1993, appl. no. 15886/89, A268-B] відповідно; Kley S., Art. 6, Rn. 16. 50 Таким чином, дисциплінарне провадження було кримінальним за своїм змістом, оскільки відповідало "третьому критерію", див. вище. 51 Рішення у справі "Кемпбел та Фел проти Сполученого Королівства" [Campbell and Fell v. United Kingdom, 28/06/1984, appl. no. 7819/77, A80], п. 73. 52 За загальним правилом, сформульованим у практиці Суду, закріплена можливість покарання у вигляді позбавлення волі поряд із більш м’якими санкціями є достатнім підгрунтям для кваліфікації того чи іншого провадження як кримінального, див. вище. 53 Рішення у справі "Равнсборг проти Швеції", п. 33, 35. 54 Harris / O’Boyle / Warbrick, p. 169. 55 Див. рішення у справах "Девеер проти Бельгії", "Соцієте Стенуі проти Франції" [Societe Stenuit v. France, 27/02/1992, appl. no. 11598/85, A232-A], "Салабіаку проти Франції" [Salabiaku v. France, 07/10/1988, appl. no. 10519/83, A141-A] відповідно. 56 Moesner J. Internationale Menschenrechte und Steuern // Steuern und Wirtschaft. – 1991. – Heft 3. – S. 224. 57 Звіт Комісії у справі "Сідов проти Швеції" [Von Sydow v. Sweden, 08/10/1987, appl. no. 11464/85], п. 9. 58 Harris / O’Boyle / Warbrick, p. 170. 59 Рішення у справі „Бенденун проти Франції", п. 47. 60 Рішення у справі "Фарамакополус проти Греції" [Farmakopoulos v. Belgique, 08/02/1990, appl. no. 11683/85], п. 3a. 61 Рішення у справі "Сьорінг проти Сполученого Королівства" [Soering v. United Kingdom, 07/07/1989, appl. no. 14038/88, A161], п. 113; у даному випадку за аналогією Суд використав підхід до тлумачення статті 3 Конвенці, див. докладніше: Зайцев Ю. Стаття 3 Європейської конвенції з прав людини: специфіка тлумачення та застосування / у кн.: Заборона катування. Практика Європейського суду з прав людини. – К.: УЦПС, 2001. – С. 11-18. 62 Моул Н. та ін., вказ. праця, С. 26. 63 Рішення у справі "Лутц проти Німеччини", п. 57. 64 Зайцев Ю. Потреба використання практики Європейського суду з прав людини // Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. – К.: УЦПС, 2002. - № 3 – С. 13. |